Війна - жіночого роду. Як і Україна. Хоча уродженка Галичини Світлана Алексієвич написала книжку, за яку їй дали Нобелівську премію, - "У війни не жіноче обличчя".
Я думаю, що ми виграємо цю війну не тому, що у нас на чолі держави генералісімус. Ми виграємо цю війну не тому, що у нас танків більше, ніж в окупанта. Ми виграємо цю війну не тому, що наш тил прикривають надійні союзники.
Ми виграємо цю війну тому, що у бій пішли матері. Тримають фронт і оборону - жіночі руки. Такої могутньої зброї нема у жодній армії світу.
Я часом думаю, якою є вона, наша мати Україна, за яку одні вмирають, а інші водночас - її обкрадають. Я зустрів на війні жінок, схожих на саму Україну. Та що там схожих - вони, Євдокія і Людмила, - сама Україна у зримій живій богоподібності плоті і духа.

Одна з них - із кам'янистого пониззя Карпат, а друга - із хлібного чорнозем'я Дніпра. Галичанка і надніпрянка. Бандерівка і мазепинка. Соборність, як на замовлення. Одна з них - відганяє смерть від синів на передовій, а інша - піднімає на свої могутні рамена наляканий і надломлений війною багатомільйонний народний тил. Спільне лише у тому, що обидві ці українські Жанни Д'арк - пенсіонерки, яких застала війна на заслуженому відпочинку.
Десь там у респектабельних салонах "золотого мільярда", який так невтомно спонукає нас до мирної капітуляції, насолоджуються золотим віком їхні ровесниці. Вважається, що на дистанції життя вершинна фаза без трудових обов'язків, - найсолодша. Людина живе виключно для себе - мандрує, дбає про здоров'я і вроду. У золотому віці людина уже все, що могла, віддала - дітям і ближнім, нації і державі - тепер тільки по праву бере, піднявшись на вершину заслуженого благоденства, полишивши позаду багаторічну повинність. Лише одна повинність - насолоджуватись життям.

То навіть гріх - заставляти бабусь до роботи. А якщо не до роботи, а на війну? Мої дорогі героїні пройшли найсуворішу із усіх можливих мобілізацій - самомобілізацію, коли враз громова сурма розверзла зболені душі і повела одного погожого ранку в похід.
Війну люди сприймають по-різному. Абсолютна більшість, і не треба їм у цьому дорікати, абстрагуються, роблять вигляд, що її нема, тим паче, що війну не називають війною верховні гетьмани. Для цієї статичної більшості вона стала ще одним серіалом у телеящиках, коли смерть ще вчора живих сьогодні стала статистикою.
Для інших справді - не війна, а "мать родная", яка виплодила кукіль в біомасі, названу панамськими патріотами.
Є ті, прикуті горем до одвірків жалібних хатин, у яких окупант забрав сина, батька, брата, які виплакують душі у невимовній скорботі, бо війна послала саме у їхню сім'ю смерть.
Відтак є ядра національного посіву непримиримих, які не можуть згодитися із дійсністю, змиритися, зжитися, надломитися, злякатися, які не можуть не те, що не думати, які не можуть не діяти і сидіти вдома, склавши руки, для яких війна - сповна у серцях і умах. Вони - це мільйони, як їх прийнято називати, волонтерів, тисячі добровольців. Для них сидіти вдома - значить бути вбитим на війні. Загибель ганебною смертю.
Пані Євдокія походить із підкарпатського містечка Надвірна. За літописом її роду - хрестоматійно-історична бандерівка, за метрикою власної сім'ї - хрещена мати-бабуся численного згромадження дітей і внуків, яких назбирала на практично уже прожитому життєвому шляху. Працювала усі роки аж до виходу на відпочинок у місцевій лікарні, заслуживши у людей повагу за високий фах і добре серце.
Коли нагрянула війна, і не тут, у підніжжі карпатських бескидів, а між териконами такого ж рідного, українського Донбасу, пані Євдокія, як і тисячі новопосталих волонтерських повстанців, подалася у похід на схід.

«Карпатська січ» називався її добробат. Цілком цивільні січовики везли через пів-Європи, якою практично є Україна, цілі ешелони всенародної помочі армії, яка була кинута напризволяще немічною у руках випадкових крамарів держави.
А де тут лінія фронту? Її нема на окупованій землі. Вона є тільки у серці. Одного разу вона переступила цю лінію - не повернулася із чергового походу. Як залишити зранених і стікаючих кров'ю дітей? Вона ж медик. На фронті - Ангел-Спаситель. Ну і як залишити цей лазарет на поталу смерті?
Незчулася, як поміняла Надвірну на Піски, як поміняла домашній мир у колі рідних дітей та внуків на війну у колі чужих дітей і внуків. Їм, не своїм, але рідним українським дітям вона потрібна більше. Чому? Вона їм рятує життя. Без неї вони, можливо, і не вижили б.
Євдокія Попович стала мешканкою Пісків на постійно. Зорганізувала імпровізований госпіталь. Вона живе на війні. Вона тут воює зі смертю.
Її кличуть так історично значимо і монументально - Степанівна. Саме Степанівна під час першої світової війни, у колізіях нашої першої спроби у 20 столітті здобути державу, стала першим в історії воїном-жінкою. Така символічна паралель, такий знак зверху, де малюють шляхи-дороги для націй і народів.
Я познайомився з нею на шалених фронтових дорогах під розбитим мостом в околицях Пісків. Залишив їй свій роман-реквієм «Армагеддон на Майдані», виданий англійською у США. Вона жваво вирулила мобільною медичною автівкою, надісланою їй сином із Америки. Ми затяглися фронтовою сигаретою, зобов'язавшись погомоніти десь іншим разом, бо її чекали поранені.
Потім, під час святкування Дня Незалежності я віднайшов на лівому березі Києві скромний зальчик, у якому робили презентацію фільму про неї. Прийшли бойові побратими, врятовані нею хлоп'ята-солдати. Було так тихо й мирно. А вшанування Степанівни мала би вершити уся держава у палаці «Україна»! Було прикро, що влада не доросла до історичного масштабу цієї бабусі із Надвірної, яка ввійде в історію, як грізна і милосердна Степанівна.
А тим часом неподалік Полтави, де пробував направити на путь істинний нашу історичну долю гетьман Мазепа, я зустрів мазепинку Людмилу Лучанську. Вони із Євдокією практично однаково віку і однієї щасливої сімейної долі, усіяної сузір'ям дітей та внуків.


І знову ж таки, коли нагрянула війна, пішла до райцентру до гурту волонтерів - де і чим вона особисто може бути корисною?
Разом із чоловіком Павлом вони обробляють, щоб не було нудно у пенсійному віці, 2,5 гектара землі. Тримають сотні курей, качок, свиней. Якби усе це добро та на базар? Фермерська фракція Лучанських могла б наздогнати панамських патріотів.
А вони - не на базар, а на фронт! У хатньому штабі я побачив на стіні зведення із їхнього постійно діючого фронту. Вони так дотепно і називають - конвой №1,2,3... Сотні, розписаних по датах і за формою суворої звітності. Цифри і цифри звитяг. Відправлено на фронт 1000 вареників, відправлено 200 курчат, відправлено 300 качат, упаковано сотня холодців. Неймовірна статистика - нехай здохнуть смертоносні конвої хуйла.


У залі прийомів (наступна кімнатина скромної хатини) стіни увішані чи не усіма атрибутами чи не усіх добробатських і волонтерських згромаджень. Енциклопедія війни воістину.
Справа у тому, що цей ключовий опорний пункт всенародної війни України із Росією не оминають сотні похідних волонтерських та солдатських груп, які йдуть на фронт і звідтам. Лучанський штаб працює цілодобово. Вдень і вночі тут завжди - свіжий борщ, паруючі вареники і така ж гаряча шпагатівка до апетиту.
Її називають фронтовики «баба Люся», й ім'я її стало легендою по усіх неозорих українських просторах від встромленого у Європу Ужа і до тутешньої, оспіваної поетом, Хорол-річки, яка справді тепер уже не та.
Богородиця, тримаючи Покрову над Україною, має отаких от мироносиць з поміж українського лицарства жіночого роду. Нині світ стоїть за крок до ядерної катастрофи. Загнаний в кут кремлівський ліліпут розмахує над планетою атомною кувалдою.


І хто і як відверне від прірви? Світові уми шукають ту силу, яка врятує земну цивілізацію в лиху годину. Але нема сили могутнішої, ніж сила Духа, що палає любов'ю до батьківщини і милосердям до людей у серці української Жінки, яка власноруч утримує високо в предвічних небесах Покрову над людством.

Василь Базів