В українському політикумі земельне питання займає дивне місце. Під час виборів про нього не згадують, максимум - обіцяють створити нарешті кадастр та викорінити корупцію в земельних операціях. Наприклад, чинний президент Петро Порошенко на виборах 2014-го року взагалі не згадував аграрну реформу, приділивши взагалі земельному питанню один рядок - зазначивши, що воно може стати локомотивом розвитку України. А ті кандидати, у яких все-таки був розділ про земельну реформу, розпочинали його із... заборони продажу орної землі. Можете перевірити, навіть кандидат від НРУ Василь Куйбіда, і той виступав за повну заборону продажу сільськогосподарських земель, причому в таких же виразах, що і... Петро Симоненко.

Точнісінько так само було і на парламентських виборах. Блок Петра Порошенка в своїй передвиборчій програмі сором'язливо обійшов питання землі, знову лише побіжно зауваживши про її потенціал. В програмі "Народного Фронту" взагалі не було ні слова про аграрну реформу. Це, нагадаю, ті самі партії, чиї депутати нині виступають застрільщиками негайного продажу землі. Більше того, депутати БПП, наприклад, помічені в рейдерстві як самих земельних ділянок, так і врожаю - останнє уже межує із прямим бандитизмом. Таке враження, що земельне рейдерство перетворилось на державну політику.

Виникає парадокс: щоб прийти до влади, більшість наших політиків на виборах виступає за заборону продажу орної землі, а після - стають палкими прихильниками негайного запровадження земельного ринку, причому в абсолютно неконтрольованій формі, прикриваючи це фразеологією про європейські реформи. Особисто мені це здається нахабним обманом виборця.

Особняком серед них стоїть Юлія Тимошенко та партія "Батьківщина". Це єдина політична сила, у якої в програмі значиться взагалі саме право продавати землю - в формі права на продаж пая в державний фонд по ринковій ціні. У всіх інших кандидатів - або пряма заборона на продаж землі, або сором'язливе ігнорування цього питання.

Либонь, саме тому головним "компроматом" на Тимошенко в земельному питанні стало підписаний нею в 2008 році меморандум із МВФ, в якому є пункт про створення працюючого ринку сільськогосподарських земель. При цьому в оригіналі меморандуму не міститься ні термінів, ні навіть якихось опорних показників, які свідчать, що ринок мав бути запроваджений прямо в 2009 році, і в тій же самій бузувірській формі, яку пропонує чинна влада. Можете самі перевірити, ось скани документів із відповідним виділеним фрагментом.


Таким нехитрим чином влада символічно знімає з себе провину за своє лобіювання неконтрольованого ринку землі, і звично перекладає її на Тимошенко, розраховуючи на те, що ніхто не буде перевіряти деталі. Але в деталях міститься сама суть. Тому що важливим є не підписання меморандуму, а його безпосереднє виконання. А підписані із МВФ угоди Юлія Тимошенко виконувала сумлінно, і належним чином - саме тому і отримувала транші без проблем, незважаючи на категоричну відмову понижувати соціальні стандарти.

Для початку згадаємо, що 17 червня 2009 року було затверджено цікавий документ - "Концепція Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року". Ця програма якраз і була складена на виконання вищезгаданого меморандуму, який було підписано 31 жовтня 2008 року. Як бачите, ні про яке негайне запровадження земельного ринку не йшлося, навпаки, була розроблена комплексна програма реформ, розрахована на 10 років. Саме так, до речі, і виглядає реалізація підписаних із МВФ умов, а не гарячкове запровадження ринку, починаючи прямо із завтрашнього дня.


Цей документ не дуже великий за обсягом, його варто читати повністю. Я дозволю собі зупинитись на кількох ключових деталях. По-перше, саме в цій програмі вперше в політичній історії містилось саме те, чим так люблять козиряти прихильники "негайного ринку", а саме:

- запровадити повноцінний ринок земель, особливо сільськогосподарського призначення, створити умови для кредитування землевласників під заставу земельних ділянок;

Однак якщо у нинішніх "рехворматорів" це стоїть першим і єдиним пунктом, то у Юлії Тимошенко це стояло в результативній частині (тобто, те, що планувалось досягти в 2020 році), причому передостаннім номером. А перед ним йшли створення системи гарантування права власності на землю та інфраструктури ринку землі, а також інструментарію регулювання земельних відносин. Саме ж введення земельних ділянок в економічний обіг мало відбуватись поетапно, а не єдиномоментно і тим паче не в умовах рейдерського свавілля.

Особливо також необхідно звернути увагу на наявність в програмі інституту обмежень у використанні земель. Справа в тому, що в Євросоюзі вже тоді піднімалась проблема "утечки орних земель". Орна земля в ЕС коштує набагато дешевше, ніж, наприклад, розважальний комплекс чи забудова. Тому трейдери купують сільськогосподарську землю, а потім її перекваліфіковують, і таким чином отримують зиск більш як в 100 разів більший за витрачені кошти. Франція, наприклад, через такі схеми щороку втрачає 60 тис. га. орних земель.

Можна зауважити, що у нас орних земель багато, можемо дозволити собі перекваліфікацію. Однак давайте згадаємо не таке давнє минуле: ми вважали, що у нас достатньо промислових об'єктів, і ми можемо дозволити собі продавати їх по заниженим цінам. Адже у власності залишаються "Южмаш", ОПЗ, "Турбоатом" та інші прибуткові підприємства. Можемо оцінити результат цієї політики нині: ОПЗ продається майже вчетверо проти своєї реальної вартості, а приватизовані промислові об'єкти експлуатувались настільки хижацьки, що подекуди простіше новий завод будувати, ніж займатись модернізацією існуючого. Дійшло до того, що сукупна вартість промислових активів стала менше сукупної вартості житлового фонду (а має бути в десятки разів більшою).

Особисто у мене немає сумнівів, що земля буде експлуатуватись точно так само, а потім ми виявимо, що вона спустошена і вичерпана - і доведеться запозичувати досвід Ізраїлю та Японії, про які уже говорилось в попередній статті, і починати із кількох відсотків придатної для господарювання землі. Може, все-таки не будемо уподібнюватись героям анекдотів, і спочатку створювати для себе перепони, аби потім звитяжно і жертовно їх долати?

До речі, про Японію. Земельна реформа Тимошенко, як не дивно, містила в своїй основі саме японську модель господарювання, орієнтовану на численних приватних фермерів і жорстке обмеження великого землеволодіння. Це цілком відповідає українському менталітету, орієнтованому на сильну приватну власність на землю. Давайте поближче познайомимось із аграрною реформою, яка була підготовлена нею ще в 2007 році.

Вона ділилась на три частини: інфраструктурну, енергетичну та власне землекористувальну.

Інфраструктурна передбачала масштабну модернізацію села, яка б дозволила безробітним мігрувати в село і мати там умови для життя і відтворення продуктивних сил. Безумовно, це означало різке підвищення рівня життя на селі. Ось лише кілька заходів, які пропонувались в першій черзі реформ:

- законодавча підтримка соціальних програм на селі, зокрема капітального будівництва та ремонт шкіл, дитячих садків, лікарень, бібліотек та культурних закладів через захищені статті у Державному бюджеті (не менше 5 млрд. грн. щорічно);
- реалізація програми розвитку системи житлово-комунального господарства у сільській місцевості з наданням субвенції відповідним місцевим бюджетам, системи газифікації, водопостачання, зв'язку та доріг;
- забезпечення в усіх селах, протягом наступних п'яти років, до 2012 року, безперебійного водопостачання населення, що проживає у сільській місцевості;
- проведення протягом наступних п'яти років до 2012 року ремонту існуючих та будівництво нових доріг у всіх селах та селищах України;
- створення системи побутового обслуговування на селі;
- істотне збільшення витрат на створення нових робочих місць у сільській місцевості за рахунок бюджетів відповідних фондів державного соціального страхування.

Реалізація тільки цих пунктів реформ створила б сильне, економічно незалежне село, мешканці яких здатні були б створювати власні фермерські підприємства, а значить - робочі місця. Зауважимо, що політика чинної влади, навпаки, спрямована на економічне знищення села і його знелюднення.

Енергетична частина була спрямована на знищення залежності села від паливно-енергетичного диктату монополій. Це не лише газифікація (тоді це було актуально), а й, наприклад, доступ до дешевого дизельного пального. До речі, останнє також передбачало повернення (чи хоча б суворий контроль) українських НПЗ - які на даний момент всі належать російському бізнесу. Це радикально зменшило б залежність України від Росії. Також планувалась широка програма підтримки біопаливних установок та альтернативної енергетики. Либонь, всі чули, як тоді глузували із Тимошенко - мовляв, із водоростів планувала газ добувати? Зараз це глузування зникло, бо біопаливні установки стали дуже актуальними. Лише вибачень не чути чомусь...

І нарешті, остання частина передбачала поетапне встановлення власності на землю.

Початок реформи, як і в Японії, повинен був розпочатись із видачі земельних актів на землю. Цей пункт навіть частково був виконаний, із 6.5 млн. земельних актів, за 2009 рік було видано не менше 1.5 млн. Це повинно було створити величезну кількість малих фермерських господарств на селі. В Японії така політика, разом із державною підтримкою фермерства, стала одним із ключових факторів успіху реформи. Про це можна прочитати, наприклад, в фундаментальній роботі Кавагое Тошихіко та Хаямі Юдзіро. Їх робота, до речі, варта прочитання сама по собі - там міститься багато цікавого про заходи японського уряду саме в аграрній галузі.  

Наступним етапом після видачі земельних актів, повинен був бути створений відкритий кадастр - причому в електронному вигляді (нагадаю, це 2007 рік), як земельно-інформаційний банк даних. В процесі його створення планувалась не лише інвентаризація земель, а й припинення орендних договорів, укладених із порушеннями, і конфіскація цих земель в аграрний фонд.

Лише після цього мав бути створений Земельний Банк, спеціально для операцій із землею. Селяни повинні були отримати право вільного продажу землі муніципалітету або безпосередньо державі, за ринковою ціною, або передавати свої землі в управління інвестиційним фондам - в обмін на щорічну гарантовану виплату ренти. Точно так само вчинили в Японії, і це теж стало ключовим фактором успіху. Запроваджувалась також іпотечна програма під заставу землі, а також низько відсоткове кредитування.

Крім того, планувалось:

- максимальне спрощення системи оподаткування та податкового навантаження на сільськогосподарського товаровиробника із запровадженням єдиного земельного податку;
- скасування податку на додану вартість, як такий, що руйнує та знищує сільське господарство України;
- встановлення ставки податку з фізичних осіб - працівників агропромислового комплексу України на рівні 5% від місячного доходу;
- забезпечення звільнення від податку на прибуток та податку на додану вартість підприємств всіх форм власності, які здійснюють пасажирські перевезення на селі, та запровадження системи пільг при придбанні пасажирського транспорту для таких перевезень.

Це повинно було активізувати сільську економіку і забезпечити можливість відкриття суміжних бізнесів із базою саме в селі, а це сотні тисяч робочих місць. Саме таким чином планувалось до 2020 року створити цивілізований ринок землі, із потужним ядром у формі малих фермерських господарств. Безумовно, це не все заплановане, було набагато більше - і ця програма досі актуальна. Прочитайте її самі, якщо бажаєте, вона теж того варта.


У якості вправи спробуйте пошукати аграрну реформу у інших партій. Не знайдете нічого, окрім полярних постулатів - "або продати все, або не продавати нічого". Ринок запроваджувати не бажає ніхто, навіть Святослав Вакарчук - і той вважає, що ринок сам собою виникне, як тільки перетворити землю на товар.

Лишається прояснити роль мораторію, який обстоює Тимошенко нині. Його апологетика виходить нелогічною, якщо "Батьківщина" послідовно обстоює створення реального земельного ринку в Україні і має комплексну програму його впровадження. А все, насправді, просто. Мораторій зберігає статус-кво, чим дає час на створення необхідних передумов для функціонування ринку землі. Оскільки за останні 2 роки нічого не було зроблено в плані хоча б забезпечення права власності та законності в країні, то мораторій стає нагальною потребою. Його продовження, втім, не повинно бути самоціллю. Час, який він дає парламенту, має бути використаний для реальних реформ - хоча б відповідно рамочній Концепції 2009 року.

А на це, як ми щойно побачили, наполегливо і послідовно працює тільки "Батьківщина".

 

В'ячеслав Ільченко