Війна - це стрес, колективний стрес і досить часто в кризовій ситуації людина починає штучно спрощувати реальність, звертаючись до бінарної логіки. Або чорне, або біле. Відповідно - зрада чи перемога. Але якщо окремо взята людина має право на саме таку реакцію, на зняття з себе частини відповідальності за прийняття рішень, бо "ми не мали вибору ", то чи має на це право держава? Як на мене, однозначно - ні. Відомо, що крайнощі сходяться, і зазвичай не тільки є однаково непридатними, але і згубно спотворюють дійсність до непізнаваності.

На сьогодні офіційний дискурс подолання агресії звівся до двох площин: військової та дипломатичної. З одного боку ми залишаємося відданими «Мінським домовленостям», а з іншого «Єдиним гарантом незалежності є Збройні Сили». І все нібито правильно, обидва фронти діють в тандемі та постійно підсилюючи/послаблюючи один одного, але ситуація майже не змінна й все більше входить в стан замороженої, іншими словами- хронічної. В обох площинах вже більше року точиться позиційна війна. Патова ситуація, коли фактично всі сторони окопалися і тримають позиції вичікуючи. На цьому тлі все частіше лунають заяви стосовно безальтернативності Мінську або його альтернативи - військових дій. Погодьтеся, занадто примітивно, як для державної політики, бо відбувається самообмеження власних можливостей. Будь-які зрушення та сподівання на зміни орієнтуються на зовнішні фактори та сили,переводячи себе із ранга суб'єкта навіть не на об'єкт, а на плацдарм.

Звісно, можна і далі сподіватися на те, що зірки на небі зійдуться і завтра ситуація зміниться на нашу користь або «ішак у Кремлі» здохне, або «падишахіня у Вашингтоні» обереться. Але тоді треба усвідомлювати, що обставини можуть змінитися і не на нашу користь, над чим плідно працює Росія. Також кожен день присутності окупанта на наших територіях обходиться нам неприйнятно дорого: вбивства, поглиблення ціннісної прірви між українцями, посилення дегуманізації всієї України, вимотування економіки тощо. Зрештою, навіть за апокаліптичного сценарію для самої РФ, автоматично ситуація в Україні не стане простішою, а може навпаки ускладнитися.

Вихід із ситуаціїможе полягати або у створенні нових ситуацій, або у формуванні нової «гральної дошки» на наших умовах, де ще не всі фігури зіграні.

Створення нової площини поряд з військовою та дипломатичною, бажано з порядком денним орієнованим на специфіку регіону може бути одним із варіантів.Наприклад, варто лише поставити акцент на питанні техногенної ситуації на окупованих територіях. Ви скажете, де це може допомогти на сьогодні у вирішенні ситуації? Але, досить легко простежити пряму залежність, бо це пов'язано з сьогоднішнім і майбутнім життям на цих територіях. Також має місце колективний досвід і пам'ять місцевого населення про радянські «поштові скриньки», хімічні підприємства, шахти. У кожній родині хтось працював на цих підприємствах, і всі чудово знають які лиха може натворити підтоплення шахт та інші «сюрпризи» техногенності цього регіону.

Не треба забувати, що специфіка індустріальних регіонів полягає в тому, що життєвий уклад тісно пов'язаний з технологічним, і один подекуди підмінює інший. Тому подібні теми є достатньо близькі і зрозумілі кожному.
Якщо все наявне вже "міфологізоване" Росією: «бандерівці, які прийдуть вбивати», «військове повернення України - каральна експедиція», то в цій потенційній площині російської міфологізації ще немає. З'являється нове очевидне поле для роботи України. Це може бути аргументом для застосування інструменту екологічних спостерігачів, допуску міжнародних інституцій на подібні об'єкти, фактором в формуванні інформаційних приводів і меседжів стосовно повернення регіонів та перспективи апокаліптичного майбутнього без України на цих територіях (з картами, інфографікою «Приазовського Чорнобиля» тощо). В наших силах формування цільної політичної, соціальної і інформаційної політики в цьому напрямку.

Продовжуючи тему про створення нових ситуацій або використання наявних, можна реалізовувати це у вже існуючих площинах, у зазорі між діючими домовленостями, для корегування власних позицій під приводом вирішення інших гострих питань. Наприклад, обрання органів самоврядування в екзилі, створення екстериторіальних громад Єнакієво, Горлівки, ..., Сніжного, Донецька серед виїхавших переселенців (ВПО).

З одного боку, це реалізація права людей на представництво і гра на випередження у питаннях утворення місцевих громад. Превентивна реакція на можливі конфліктні ситуації у громадах, де переселенці становлять великий відсоток. З іншого боку, це створює нові аргументи для України у військовій або дипломатичній площині, підсилюючи наші позиції.

Альтернативи існують, їх набагато більше, ніж наведені в статті. Варто тільки відійти від позиції політичних провінціалів і почати формувати власний порядок денний, орієнтуючись на всю поліваріантність та строкатість світу навколо.

 

Олег Саакян