Маємо за честь опублікувати одну з останніх робіт професора Олексія Шевченка, який був нашим другом та постійним автором. "Роздуми про Всеукраїнський референдум..." є його інтелектуальним спадком, який ще довго будемо вивчати і аналізувати.

 

 

Референдум 1 грудня є історичною та епохальною подією попри кон'юнктурні ігри вищого керівництва тодішніх радянських республік. Незважаючи на них, ця подія об'єктивно спричинила остаточний розвал Радянського Союзу та відкрила шанс новій українській державі стати сильною європейською державою. Шанс, який протягом четверті століття є поки що змарнованим. Тому варто розібратися у причинах такого гальмування, аналізуючи сам феномен референдуму.

 

По-перше, необхідно усвідомлювати, що на відміну від республік Балтії (Литви, Латвії, Естонії), Грузії та Молдавії, які остаточно прийняли стратегію на відділення від СРСР, в Україні такої стратегії (та відповідних настроїв) не було. Конформістське номенклатурне керівництво Української РСР на чолі з Леонідом Кравчуком займало вкрай сервілістську позицію по відношенню до Білокам'яної та було готово діяти у відповідності зі вказівками Кремлівського Центру. І тому ідея повної Незалежності України не тільки не ставилася, але й активно не обговорювалася, як основна стратегічна лінія українського керівництва. («Декларація про державний суверенітет України», прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 року не можна вважати визначенням такої стратегії, оскільки наприкінці документу чітко сказано про те, що УРСР не має намірів виходити із союзного договору).

    Така ситуація спричинила колосальну різницю в результатах голосування між вказаними країнами та Україною у останньому радянському референдумі 17 березня 1991 року, присвяченому збереженню СРСР  та підписанню нового союзного договору. Якщо Литва, Естонія, Латвія та Грузія однозначно висловилась «проти» перебування у Радянському Союзі, то Україна дала «за» збереження Союзу більш, ніж 20 мільйонів голосів, опинившись серед таких республік як РСФСР, Білорусія, Казахстан, Туркменістан тощо. Цей факт говорив за те, що в широких верствах населення ідея «національної держави» не була загально прийнятною, і само це населення було національно недиференційованою масою з переважною «радянською ідентичністю», а носії «української національної ідеї» та ідеї Незалежності знаходились у суттєвій меншості (їх ядро складали представники української інтелігенції, дисидентського руху, багато з яких підлягало переслідуванням та сиділо у ГУЛАГу).

 

 

    Повторюємо, країни Балтії та Грузія із самого початку були націлені на формування незалежних національних держав, у світогляді більшості населення яких національна ідея та ідея антирадянська (антиімперська) утворювали органічну єдність. Причому важливим було те, що позиція еліт цих країн повністю збігалася з масовим світосприйняттям. Такого не було в тодішній Україні, і вкрай негативні наслідки такої ситуації ми спостерігаємо, на жаль і на сьогоднішній день (але про них трохи пізніше).

    Які фактори спричинили різку зміну позиції населення України між всесоюзним референдумом 17 березня та всеукраїнським референдумом 1 грудня?

По-перше, фактор ГКЧП продемонстрував небезпеку перетворення радянського режиму у відверто авторитарний, що викликало неабиякий страх перед потенційними репресіями.

По-друге, серед української еліти вже було прийнято рішення про Незалежність України (Акт про незалежність України та Постанова Верховної Ради про Незалежність від 24 серпня). Для конформістськи зорієнтованої масової свідомості  це означало наказ зверху голосувати так, «як треба».

Нарешті третьою причиною була широка пропагандистська кампанія про колосальні природні ресурсі України (і парадокс у тому, що ця теза була в цілому правильною), які весь час годували інші радянські республіки та які у найближчий час перетворять її на найзаможнішу країну у світі (теза про «українську Швейцарію»).

 

 

    Результатом збігу всіх трьох факторів і виявилося те, що «за» вихід з Радянського Союзу проголосувало більш ніж 28 мільйонів учасників референдуму.

 

 

Таким чином, історична подія відбулася! На її прикладі видно, наскільки правий був Гегель, коли стверджував, що Абсолютний Дух або Світовий Розум робить свою справу незважаючи на дурість його агентів. Незважаючи на владні амбіції Єльцина, інтриги у вищих колах вмираючої радянської держави, вузькопрагматичні розрахунки частини учасників референдуму,  у випадку з результатами референдуму гегелівський Розум переміг, і українська Незалежність, омріяна багатьма поколіннями носіїв української національної ідеї, стала реальністю.

      Вікно колосальних історичних можливостей відкрилося для нової молодої країни. Чому ж ці можливості вже чверть століття залишаються невикористаними?  Я не буду аналізувати комплекс питань, пов'язаний з явищем олігархічо-клептократичною владою (це - окрема розмова), а зупинюсь на питаннях масової свідомості та української національної ідентичності.

Як я вже говорив, більшість із учасників референдуму, які дали позитивну відповідь, за своїм світоглядом не були аж ніяк прихильниками української національної ідеї, і поділяли радянську ідентичність. Тому для них незалежна Україна сприймалася, як зручний «уламок Імперії» і саме тому вони і обрали Першим Президентом партійного функціонера, який більше відповідав їх ідентифікаційній Матриці, ніж незрозумілі та чужі «націоналісти». В результаті на теренах України сформувалася не національна республіка на кшталт балтійських з європейськими нормами права та демократичними цінностями, а типовий пострадянський олігархічний режим з відверто авторитарними тенденціями, близький до Росії, Білорусі та Казахстану. 

    Як ця недиференційована радянська ідентичність позначилась на подальшій долі української державності? Два потужних спалахи «пасіонарного українства», які спричинили два Майдани, значною мірою закріпили ядро нової української нації, значною мірою зруйнували ностальгічний радянський комплекс (чому великою мірою сприяла і російська воєнна агресія). Однак вони не змогли зломити інерцію «совковості» та недиференційованої байдужості, яка мала місце і при проведені Всеукраїнського референдуму. Цю тенденцію легко проілюструвати на прикладах відношення українців до Росії та росіян.

    Незважаючи на воєнну агресію та чисельні жертви від цієї агресії, останні цифри цього відношення, оприлюднені у жовтневих соцопитуваннях, просто вражають. Так, переважна більшість українців проти розриву дипломатичних відносин з Росією та проти встановлення з нею візового режиму, причому кількість таких противників зростає. Велика кількість українців продовжує практики заробітчанства на території агресора і ворога, не вважаючи це проявом непатріотичної поведінки під час війни.

   Про що говорять ці страшні факти? Передусім, про те, що Референдум двадцятип'ятирічної давнини не вибив з величезної частини українського населення залишки «совка», і що ці залишки  махровим цвітом продовжують квітнути у масовій свідомості.

   Однак наведене не означає применшення значущості тієї події. Брами колосальних можливостей виходу в простір цивілізації, як наслідок Референдуму, все ще залишаються відкритими. Поки що. Однак часу залишається все менше. Якщо у найближчій перспективі не вдасться відсторонити бандитів при владі, змінити інерцію масової свідомості та націлити його на формування дієвої національної ідеї, ці брами можуть закритися.

Назавжди. 

 

Олексій Шевченко