Його Екселенція, високоповажний президент держави Філіппіни Родріго Дутерте якось недавно спересердя назвав президента США Барака Обаму «скурвим сином».


Не гоже так не про свого, а про сина іншого, великого народу. Ясна річ, що пан Родріго зазнав остракізму із численних таборів ліберально-демократичної цноти. Хоча, схоже, йому цей гнівний осуд по цимбалах, оскільки щойно стало відомо, що філіппінський лідер вводить надзвичайний стан супроти смертельної наркотичної загрози, що суне з-під фетишизованих заходом прав людини.

 

Якщо вже так сильно припекло вийти за межі політкоректності і врубати з плеча, то хіба бракує тих самих своїх синів?


Тим паче, що американська політична спадщина залишила нам немеркнучий заповіт від самого Франкліна Делано Рузвельта. Коли господарю Білого Дому доповіли, які дива дикунства витворяє знавіснілий диктатор Нікарагуа Анастасіо Гарсіа Самоса, ФДР якраз і прорік безсмертну фразу «Самоса, можливо, і сучий син, але це наш сучий син».


Сталося це ще у 1939 році, хоча біографи великого американця донині спростовують це влучне, у саме яблучко, авторство. Більше того, знайшлися навіть адвокати такого диявола, як Самоса, які стверджують, що Рузвельт мав на увазі не нікарагуанського релікта, а диктатора із сусідньої Домініканської Республіки Рафаеля Трухільо.

 

Поки на Карибах триває багаторічна боротьба за високий синівський титул, присвоєний самим Рузвельтом, який був у минулому столітті єдиною на планеті людиною, котрої дико боявся Гітлер, як для нас, ретельних учнів американської демократії, важливо засвоїти головне із цієї заокеанської бувальщини: неважливо, який син - скурвий чи сучий, головне - свій чи не свій.

 

Тому із такими нафаршированими байстрюками нашої державності, як олігархи, життєво важливо з‘ясувати: чиї це безбатченки - наші чи не наші.


Простіше було би зробити з олігархами, як чинив той самий Самоса, - до стінки і у розхід. Але з огляду на те, що олігархи виграли аж два майдани в українського народу і рахунок 2:0 на їхню користь, навряд чи є можливим застосування нікарагуанського досвіду.

 

Скурвих синів - не так вже й багато. Найтлустіший серед них - найбагатший серед жебраків Ренат Ахметов. Генеза дає відповідь - чия мати його породила. Вийшов з-під шинелі кримінального авторитета Аліка Грека ( див. мій фільм на Ютубі «Кримінальна окупація» та читайте мій роман «Армагеддон на Майдані», виданий в Україні і США). Відтак під опікою спеців з Лубянки в особі московського спецназівця Юри Єнакієвського підім‘яв під себе спочатку Донбас, а відтак і донині пів України.
Чий він? Не наш.

 

Як його називає Олексій Подольський, дворецький Кучми Пінчук врешті зняв маску і запропонував зробити те, на що не наважувалися навіть Путін із Медведчуком - послати подалі Європу із її інтеграцією, а Захарченка і Плотницького посадити поруч із Савченко у Верховну Раду.
Чий він? Не наш.

 

Уявіть собі, що у розпалі кривавих боїв під Сталінградом стало відомо, що товариш Сталін має карамельну фабрику у Дюссельдорфі. Що би йому сказали товариші по партії на політбюро? Виключили би із партії і вигнали з роботи, а відтак посадили.
Цього не сталося б, бо садив він їх, а не вони його. Може, запропонували би передати кондитерку товаришу Ернсту Тельману? І коли ця програма партії не пройшла б у силу того, що німецькі комуністи давно почивають на лаврах у Бухенвальді, звеліли би товаришу Берії послати товариша Штірліца очолити ліпецьку, вибачте, дюссельдорфську кофейню і довести її до бісової матері банкрутства на зло третьому рейху.
Чую свист порохоботів - як я смію плутати далеке минуле із до болю близьким ліпецьким сьогоденням. Але я не про конфетки, а про скурвих синів.
Чий він, наш найсолодший із байстрюків? Не наш.

 

Тому, коли нині ломляться списи - що такого наплів Пінчук у західному журналі, завше з‘ясовуйте, - чий це скурвий син?
Такого наш би не наплів.


Тому не пожалів би його, як свого, не пощадив би, як Самосу, Франклін Делано Рузвельт, - послав би на електричний стілець.

 

Василь Базів