Незгодні в будь-якому суспільстві завжди є. Комусь не подобається влада, комусь - опозиція. Комусь в принципі не подобається країна. А комусь взагалі не подобається життя в такому світі, і кожен день життя для нього це компроміс з власними ідеалами.

Чи можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства? Володимир Ленін вважав, що це неможливо. Радянський Союз дуже багато зробив, щоб довести цю тезу. сьогодні це продовжує доводити імперська Росія. Україна пробує довести протилежне.

Разом з тим, як розвивалися способи прихованого поневолення індивіда в суспільстві і промивки його мізків для більш спокійного сприйняття ним такої залежності, також розвивалися і технології психічної емансипації.

Причому мається на увазі саме психічна, а не правова емансипація, бо ця остання залежить від активності. Адже право діє лише тоді, коли активно використовується. В той же час активне використання права походить з віри в те, що можна всередині суспільства відстояти свій психічний суверенітет, свої індивідуальні, групові, громадські, корпоративні та республіканські права.

Тобто проблематичним є саме жити в суспільстві і мати свободу мислення та свободу прийняття рішень незалежно ні від кого. Оскільки практики релігійного відлюдництва чи всілякі нинішні дауншифтінги спрямовані не та, щоб не жити в суспільстві і за рахунок цього унезалежнитися.

Ця проблема сьогодні є основною, коли ми розробляємо Суспільний Договір. Вона формулюється так: чи повинен я як незалежний індивід укладати Суспільний Договір? Чи повинен я підтримувати його розробку? Коли я буду більш вільним - коли погоджусь на Суспільний Договір чи коли відмовлюсь від нього?

Це власне філософське запитання, і ми постійно тримали його в уяві та мисленні, коли розробляли Суспільний Договір. Нашим викликом було - створити такий Суспільний Договір, який би давав перевагу бути всередині нього в порівнянні з тим, щоб бути поза ним.

Водночас при розробці ми стикнулися з декількома типами незгодних не лише зі змістом Суспільного Договору, який поки що в роботі і власне критиці поки що підлягати не може, а і з самим фактом його наявності.

Тобто в Україні, як і в світі загалом, існують люди, які вважають, що 1) Суспільний Договір неможливо розробити; 2) якщо якийсь текст Суспільного Договору буде розроблений, він буде не для всіх; 3) якщо навіть більшість формально погодиться на нього, його не будуть виконувати в дійсності.

Проста констатація факту - дивіться, США вдалося і розробити, і погодити з усіма, і виконувати Суспільний Договір - призводить до дуже дивних наслідків при розмові з незгодними. Від заперечення того, що в США є згода по основних питаннях, до заперечення того, що цей договір виконується. Той факт, що самі американці наполягають на фундаментальній важливості своєї Конституції для них, звучить для таких людей абсолютно непереконливо.

Перебуваючи в таких дискусіях, я дійшов висновку про наявність певних суспільно-орієнтаційних збочень значної частини українців, які походять з довгого залежного від інших держав та культур минулого. Будь-який контакт з суспільством українці сприймають як неволю. У більшості з них в принципі немає довіри до самої можливості жити в суспільстві і бути незалежним.

Тут я спробую поглянути на основні типи незгодних з Суспільним Договором людей, яких мені довелося зустріти та з якими мені довелося дискутувати.

 

Глитаї

Щоб взагалі говорити, прагнути, розробляти, укладати, виконувати Суспільний Договір, потрібно бути хоч трохи благородним. Свого часу я написав цілу робота на цю тему - "Республіка благородних та глитаїв".

Тоді мені думалося, що глитаї це лише різноманітні злочинці. Це також олігархи, корупціонери-політики, креативний клас, особливо - політтехнологи, продажні журналісти, термінаристські вчені. Зараз я бачу, що коло глитаїв ширше.

Це також посіпаки олігархів - менеджери, експерти та журналісти на їх утриманні.

Це також вторинно корумповані - ті, хто отримують гонорари за відносно чесну роботу, але від корупціонерів, однак чітко усвідомлюють, що коли корупція буде зруйнована, вони перестануть отримувати свої гонорари.

Це також агенти Росії - відкриті та приховані, які прямо не зацікавлені в постколоніальній Україні, які хочуть повернутися до імперської її залежності.

Це також агенти Західного зовнішнього управління, які мімікрують під людей з просто прозахідною орієнтацією, і які вважають, що лише під прямим управлінням Заходу у України є шанс відірватися від Росії.

Інакше кажучи, глитаї розуміють, що Суспільний Договір ліквідує не лише олігархічний консенсус, але і ситуацію зовнішнього управління, тобто створює суб'єктність громади, яка загрожує їхньому способу життя.

 

"Велосипедники"

Особливі незгодні - "велосипедники", люди з вічною секундарністю, впізнати яких можна за вживанням мемів "не треба винаходити велосипед", "треба проводити реформи і вчитися у Заходу".

Наявність такого типу незгодних пов'язана з тривалим колоніальним минулим України. Вони демонструють колоніальну свідомість, яка спрямована на чужі зразки, на власну мислительну меншовартість, трансляцію та використання чужих ідей та технологій, а також ігнорування та використання інноваційних ідей та технологій, якщо вони мають вітчизняне походження.

Це технологознавці, футурознавці, але в жодному разі не винахідники і не футурологи.

Якщо глитаї не сприймають сам факт творення Суспільного Договору, то "велосипедники" не приймають самостійне творення змісту Суспільного Договору.

З точки зору "велосипедників", в текст Договору можна лишень вписати ті чи інші західні правові документи.

Тобто "велосипедники" виступають за Суспільний Договір, але скомпільований з західних зразків.

Уявлення про те, що можна самостійно написати інноваційний зміст Суспільного Договору, здається їм єретичним та блюзнірським.

 

Мономодельники

Якщо глитаї та велосипедники не сприймають розробку Суспільного Договору як інноваційного і суб'єктного, то мономодельники висувають претензію змістовного диктату до Суспільного Договору.

Їх позиція така - Суспільний Договір має базуватися лише на їх мономодельному уявленні. А якщо їх мономодельне уявлення не домінує, то вони проти такого Договору.

В цьому сенсі серед мономодельників є представники домінантного і додаткового підходу. Домінантний підхід не визнає жодних інших. Додатковий підхід визнає інші підходи, лише якщо вони ніяк не обмежують домінування їх власного.

Мені зустрілися декілька мономодельних підходів.

Цивілізаційний - Суспільний Договір можливий лише у фазі цивілізаційної корекції, але зараз не ця фаза, тому Договір не потрібний і шкідливий. Всі ці громади це проекції цивілізацій, нічого не вирішують і поглинаються цивілізаційним рівнем.

Націоналістичний - Суспільний Договір можливий, де нація є домінуючий політичний, економічний і культурний інститут. Громада на інших позиціях, окрім націоналістичних, це ворожа або зрадницька громада. Націоналістичний підхід здійснює постійну підміну явлень: позірно декларуючи політичну націю, постійно вивищує націю етнічну. Цей підхід має найвищий рівень підозрілості та хейтерства.

Проектний підхід оперативного майбутнього, де в основі лежить уявлення про середній клас, впровадження новітніх технологій, проектування конкурентного середовища бізнесу, використання геополітичних проекцій світу і т.д. Свою мономодельність проектний підхід просто відмовляється рефлексувати. В такому підході потрібно спочатку створити середній клас, який стане основою Суспільного Договору. Такий підхід всіляким технологічним інноваціям та проектам надає вирішального значення, недооцінюючи роль гуманітарних установок соціуму.

Лівий підхід - Суспільний Договір можливий лише після відновлення соціальної справедливості. Причому в його основі мають лежати соціальні гарантії незалежно від соціальної активності громадянина. Базовий дохід, як не дивно, для лівих виглядає підозріло, бо не пов'язаний з іншими соціальними гарантіями. З точки зору цього підходу, капітал намагається уникнути соціальних гарантій, використовуючи базовий дохід як спосіб дешево відкупитися.

Мономодельники активно опираються таким принципам як множинність та недомінація. В їх уявленні світ це одна єдина прийнятна для них модель.

 

Опортуністи

Опортунізм це слідування своїм інтересам, в тому числі обманним шляхом. Опортуністи дуже часто укладають договори, щоб потім порушити їх у вигідний для себе момент.

Вживання цього терміну в марксизмі призвело до звуження його значення до пристосуванства і угодовства з буржуазією. Тим не менше, російські більшовики самі активно використовували опортуністичні підходи. Концепт "попутників" дозволяв їм використовувати своїх тимчасових політичних спільників, а потім жорстоко з ними розправлятися (типовий приклад - Нестор Махно).

Опортуністи доволі легко погоджуються на будь-які угоди, оскільки вони чудово знають, що завжди знайдуть спосіб їх порушити, коли це буде вигідно.

Саме тому, хоча опортуністи і мало критикують Суспільний Договір, вони уважно спостерігають за розгортанням процесу і вже підшукують шляхи паразитування на ньому.

 

Конкордисти

В основі бачення конкордистів уявлення про конкордію. З точки зору конкордистів, згода можлива лише за наявності гаранту згоди - бога (богів), держави.

Укласти договір про вільну асоціацію без гаранта згоди для конкордистів є неможливим з огляду на нерозвиненість суспільства.

Це означає необхідність політичного, економічного та культурного патерналізму для будь-якої згоди, з точки зору конкордиста. Серед конкордистів багато правників, патерналістів-економістів, державників.

Конконрдистам протистоять асоціаністи, які вважають, що згода може бути досягнути шляхом вільних асоціацій, зафіксованих через договір про принципи без жодних патерналістських гарантій.

Тут є тонкий момент. Ціле будь-якого суспільства завжди знаходиться за межами суспільства. Але інституціоналізувати ціле можна різними способами.

Для нерозвинутого суспільства потрібна була держава, яка мала монополію на примус до суспільного договору. Для досить розвинутого суспільства держава не є обов'язковою. Функції забезпечення суспільної згоди можуть бути розподілені між окремою громадою, декількома громадами, що домовились, сервісними корпораціями та навіть окремими уповноваженими громадянами.

Відтак конкордія це шлях до асоціації. Конкордисти - найближчі партнери асоціаністів.

 

Над паноптикумом

Для розробки та укладення Суспільного Договору потрібні різні тактики щодо різних незгодних.

Глитаї однозначно підлягають покаранню та примусу. Ставлення до них має бути жорстке і однозначне, щоб жодних ілюзій подальшого паразитування на суспільстві вони не мали.

Підходи "велосипедників" потрібно долати через розвиток постколоніальних студій та поширення практик самостійних інновацій в мисленні. Студентів потрібно буквально вчити критично ставитися до читаних ними західних книжок і всіляких чужих ідей та технологічних інновацій на користь генерування ними власних ідей та розробки власних інновацій.

Найважче буде з мономодельниками. Тут потрібна буте кропітка та довга робота по просування багатомодельного підходу, а також принципів множинності та недомінації.

Щодо опортуністів необхідно буде передбачити внутрігромадські та міжгромадські інститути захисту смислу та суті Суспільного Договору.

Конкордистів потрібно буде переформатувати у асоціаністів. По мірі того, як патерналізм зникатиме, асоціанізм дедалі більше поширюватиметься.

                                     Наша сила не в єдності, а в згоді!

Установку українців 2014 року потрібно серйозно переглянути. Нам потрібна не єдина країна, а суспільство згоди.

І можливість цієї згоди ми маємо прийняти серцем, душею та розумом.

 

Сергій Дацюк

Філософ