Цього року Україна переживає черговий день народження. Це не обмовка, тому що лише воно проситься на язик, коли завдяки службі Бі-Бі-Сі переглядаєш ретроспективу 25 років незалежності. Це навіть не історія, тому що вона передбачає дати, події, персоналії, а у нас все це забувається, переписується, а потім міфологізується. Складається враження, що Україна на довгі чверть століття перетворилась на якийсь фантастичний ізолят, в якому раз у раз самовідтворюється потворний пострадянський лад, в якому при владі - завжди колишні комуністи. А економіка завжди "перехідна", в якій химерно поєднуються риси дикого капіталізму (причому не реальні, а списані з сатиричних романів початку минулого століття) і державної номенклатурної олігополії, яка править країною із Задзеркалля, користуючись всім надбанням держави, як власним гаманцем...

Втім, про це не написав уже тільки лінивий. Можливо, в майбутньому якийсь новий Олександр Тюрін напише про нашу дійсність новий еклектично-геніальний роман "Фюрер Нижнього Світу, або Чоботи Верховного Інки", і отримає за це престижну премію. А режисер зніме прекрасний абсурдистський фільм, на рівні "Уявляріума містера Парнаса", і отримає "Оскара". Мені хочеться сьогодні поговорити не про те, як виглядає наша реальність, а якою вона повинна була стати.

І почнемо ми, я думаю, із самого Дня Незалежності, який є точним аналогом людського дня народження. Можливо, це прозвучить дивно, але на День Народження прийнято дарувати подарунки. Так от за всю недовгу історію України, їй самій ніхто нічого навіть не пробував подарувати, ніби її - цієї самої країни - взагалі не існує. О, звичайно, урочистості проходять щороку, однак сама Україна на них виконує роль бідної родички, і добре, якщо не декорації. День Незалежності завжди використовувався найвищими посадовцями для того, щоб подарувати собі трохи помпезності і величі, яких постійно не вистачає, коли їздиш по закордонах і всюди виставляєш країну убогою прохачкою, аби отримати побільше кредитів.

Хоча ні, брешу. В 2007 році Юлія Тимошенко запропонувала подарувати Україні на 16-річчя нормальну Конституцію, збалансовану і позбавлену закладених туди конфліктів та прихованих бомб, написану не на приватне замовлення окремо взятої політичної сили. Прочитайте, будь-ласка, її статтю того часу - вона досі актуальна:

Однак цей, либонь, найважливіший в житті України, подарунок, у неї відібрали і викинули на смітник. І навіть більше: саму пропозицію написати нову Конституцію змішали з багном і обізвали "наступом на підвалини держави". Це при тому, що у наших президентів майже одразу після вступання на посаду з'являється "президентський пакет змін до Конституції", який є практичним переписуванням Основного Закона "під себе улюбленого". А іноді навіть і "пакетом" себе не утруднюють: один дзвінок в суд, і вуаля, Конституція уже "яка треба", із запопадливими тлумаченнями, що "один плюс один дорівнює один" (це, якщо хтось не знає, висновок КС про те, чи має право Кучма балотуватись на третій термін).

Втім, відбирати подарунки у нас люблять. Знаєте, який був найбільший подарунок, який отримав народ України в далекому 1991-му році? Думаєте, незалежність? О ні, це був лише приємний бонус. Українському народу подарували можливість самому будувати свою політику. Раніше-то політичний процес в республіках СРСР був суворо обмежений, і за навіть політичний клуб можна було отримати кругленький термін. Вся політика була дозволена лише в Москві, а українець, щоб не попасти в тюрму чи на олівець до КГБ, повинен був повсякчас декларувати і доказувати свою "аполітичність". А в 1991-му навіть студенти отримали змогу брати участь в політичному процесі, а дехто навіть виступав з трибуни Верховної Ради в ті часи.

І ось тепер, 25 років по тому, ми знову приїхали туди ж, звідки почали: українці знову наперебій декларують і доказують свою аполітичність. Щоб ні найменшого натяку на політику. Щоб ніякої символіки, щоб ніякого натяку. Доходить до типово радянського абсурду: зі списків партнерів молодіжних форумів знімають "Батьківщину Молоду", бо та є молодіжним крилом політичної партії. І аргументують це ось таким пасажем: "було домовлено проводити Форум поза політикою, тобто без політичних лозунгів, логотипів партійних чи припартійних організацій, фондів чи припартійних структур". Пробачте, на 25 році незалежності країни читати такий, вибачте, густопсовий совок особисто мені представляється чимсь диким. У нас що, десь в задній кімнаті досі сидить особист з КГБ, і "за політику" організаторів посадять до цюпи? Ми живемо в демократичній країні (ну хай позірно, але все ж таки), і не повинно бути різниці між організаціями на підставі політичної приналежності. Підтримала форум партія - благоволіть прапор поставити в куточку. Підтримала форум організація - благоволіть поставити логотип на плакат. Якщо у когось виникає питання, відкриваємо Конституцію і тицяємо в статтю 15, де написано "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності". А у нас досі пріоритетом є не Конституція, а "те, що не буде дратувати начальство і компетентні органи"...

Та й партії у нас насправді не партії, а бутафорські проекти з терміном напіврозпаду меншим, ніж один політичний сезон.

Воно і не дивно. Кожен, хто займається політикою в нашій країні, повинен зробити простенький вибір: або він дійсно стає представником своїх виборців і добровільно впрягається в невдячну роботу, починаючи з самого низу. Або він починає заколочувати "політичний капітал", і стає фасадом якогось бізнес-клану, або корпорації. В першому випадку його очікують копняки і прокльони, а може і тюрма. В другому - він швидко стане мільйонером і увійде в закритий прошарок номенклатурного Задзеркалля. Більшість робить цілком очевидний вибір другого варіанту, адже життя одне, і хочеться успіху тут і зараз.

А от як охарактеризувати тих людей, які вибирають перший - мені сказати складно. Це треба бути якимсь фантастичним міксом закінченого романтика (щоб попри все вірити в майбутнє і навіть створювати його), спрацьованого циніка (щоб не пропасти в кулуарах Бермудського трикутника, який утворюють будівлі ВР, Кабміну і АП), геніального логіка (щоб планувати щось в умовах перманентного політичного рейваху) і невтомного полеміста (щоб просувати своє бачення в умовах чорнопіарних бомбардувань).

Багато ви таких політиків бачите на 25 році незалежності? По пальцях однієї руки можна полічити. Більшість із них - за дивним збігом - в партії "Батьківщина".

На жаль, ця партія не є ровесником незалежності. Втім, може і на щастя, бо усі "ровесники" тепер працюють підтанцьовкою для політичних одноденок (во ганьбище-то...). Зате створювала її Юлія Тимошенко, можливо, останній справжній романтик в нашій політиці - це і наклало на партію відповідний відбиток. Починаючи від символіки, і закінчуючи цілями, які вона перед собою ставить. І чим далі, тим більше "Батьківщина" збирає в собі саме тих людей, в яких іще не зовсім вмерла мрія в неможливе. Всі, хто приходив до цієї партії лише "грошву заколочувати", або привілеї заробляти - довго не затримувались, а тікали в більш привабливі політичні проекти. Залишались тільки ті, у кого десь глибоко в душі живе своя "ідеальна країна", яку хочеться збудувати.

Можна просто подивитись на акції, які проводила "Батьківщина" на цю дату. Вони всі глибоко символічні і романтичні за своєю суттю. Взяти хоча б минулорічну акцію на Львівщині: там батьківщинівці живим ланцюгом з'єднали пам'ятники Івану Франку та Тарасу Шевченку. А в Маріуполі замість пафосних заходів поїхали на блокпости і пригостили дислокованих там солдат смачненьким. В 2012 році саме молодіжне крило "Батьківщини" розгорнули біля національного університету імені Тараса Шевченка український прапор рекордного розміру. Можете самі зробити собі ретроспективу, це доволі цікаве заняття - особливо якщо порівнювати із натужним офіціозом у інших.

Декому, до речі, буде цікаво дізнатись, що моду на "політичну вишиванку" започаткувала сама Юлія Тимошенко, в далекому 2007 році. До того вона вважалась - тільки не смійтесь - чисто етнографічним вбранням "для любителів".

Можливо, саме це необхідно подарувати на 25-тий день народження України. Її вишиванка, яку знову вперто заганяють в чисто етнографічні і піарні рамки, має нарешті стати політичною. А романтиків в політиці повинно стати більше. Значно більше. Щоб в неможливе повірив і сам український народ.

 

В‘ячеслав Ільченко