Православним - точно не був. З тої простої причини, що  в час хрещення Русі-України православних не було у природі. І не тільки  у 988 році, в момент народження у центрі Європи великої християнської нації, а й до, як мінімум, до найбільшого лиха в історії Христової церкви - розколу 1054 року, який став практично головною мега-історичною подією другого і третього тисячоліття і яка лежить в основі усієї сюжетики цієї історії на європейському континенті продовж її плину з часів Хрещення Русі-України і до нинішнього її повторного Хрещення опісля вивільнення із тенет московського мракобісся цього року. 

 

Але повернемося у 988 рік. На момент Хрещення київський правитель Володимир особисто сам був, звичайно ж, хрещеним.

Як це сталося? Як не дивно, але така суперважлива подія не має цілковитого наукового підтвердження. Факт, множинність якого перебуває на хиткому полі версій і припущень. Тому кожен може прийняти ту версію, яка йому видається найбільш правдоподібною.

 

Мої особисті міркування мають таку логіку. Вікінг-українець Володимир, звичайно ж, мав стосунки із розмаїтими правителями свого часу. Але був серед них його найближчий друг, якого він любив, як брата, бо був він справді практично братом за етнічно-історичним походженням.

Король Норвегії Олаф перший Трюггвасон. Ревний християнин, возведений у найвищий ранг Святого. Із Володимиром вони були практично ровесники, ділилися в особистому спілкуванні найсокровеннішим, і саме глибоко побожний Олаф засіяв у душі язичника Володимира зерна Хрестової віри, які дали щедрі плоди, а саме тверду віру київського князя  у християнське покликання свого народу.

 

Далі - хто конкретно хрестив Володимира? Рекомендований для цієї місії єпископ Павло. А це означає, що наш рівноапостольний князь прийняв християнство із самого Риму і відбулося воно саме у латинському обряді, який згодом називатиметься католицизмом.

Коли Україна стала християнською, світове християнство мало чітку ієрархію, закладену ще самим Ісусом Хрестом. Номінований Сином Божим на главу Церкви Апостол Петро став першим Папою Римським, а Рим стояв на вершині християнського світу. У духовному, а також попросту і організаційному сенсі. Папа - Пастир усіх християн.

Як для  глави держави, для князя Володимира практично сусідня могутня імперія Візантія була серед пріоритетів, але як Хреститель він розумів, що центром релігії, до якої він пристав зі своїм народом, є Рим.

 

Розмаїті літописи фіксують події, які відбулися одразу після Хрещення, і серед них одна із головних - офіційний візит у Русь на якнайвищому рівні послів-єпископів від Папи Римського, які прибули у Київ у супроводі папських послів у Чехії та Угорщині. «Того ж року (991-го) прийшли до Володимира посли із Риму від Папи з любов»ю і  честю»  - фіксує Никонський літопис.

Папа передав київському володарю найцінніші дари найвищої пошани і визнання  - святі мощі. Відтак князь відправив своїх послів у Рим, і не тільки, а також до інших митрополитів європейського християнства, які були найвпливовішими при Папі.

 

У ході інтенсивних двосторонніх стосунків між Києвом і Римом у столиці України запроваджується Посольство Римської Церкви на чолі із особистим посланником Папи, латинським єпископом Бруно.

Із князем цей, як нині називають, папський нунцій, будують спільні плани християнізації навколишніх народів, зокрема печенігів. Князь надає місіонерським місіям римлян солідний військовий супровід на чолі із одним зі своїх синів.  Сам особисто відпроваджує посла-нунція до кордону своєї держави, коли той вирушив у смертельно небезпечну подорож у стан цього войовничого і вкрай недружелюбного племені.

 Єпископу Бруно, який перебував під охороною дружинників Володимира, вдалося повернутися живим знову до Києва і він ще місяць житиме у помешканні Володимира та у тривалих розмовах з ним про долю України, Європи, людства. Згодом цей святий чоловік, який іменем Пари Римського першим єднав нас з Європою, згине мученицькою смертю при християнізації ятвягів і прусів.

 

Яким був на той час геополітичний контекст на європейському стратегічному просторі, на якому лише починала формуватися наймогутніша продовж наступних століть і дотепер європейська християнська цивілізація, до котрої нині повертаються нащадки князя Володимира?

 

Так сталося, що найсвітліший інтелектуал і глобальний стратег тої епохи Джерберт стає Папою Римським Сильвестром Другим. На чолі Римської імперії був теж доводі амбітний цісар Оттон третій. Ці два, воістину великі мужі, намірилися зробити те, що вдалося втілити опісля незліченних кровопролить у Європі, - єдиний союз християнських народів. Так, так, Євросоюз тисячу років тому!

 

 На жаль, обидва ці перші зодчі християнської цивілізації у молодому віці пішли із цього світу, і звершення їхніх монументальних планів розтягнулося до довгі віки.

Але тоді вони дуже енергійно відреагували на християнізацію могутньої європейської імперії Русі. Звичайно ж, вони прагнули бачити у своєму християнському Євросоюзі Київську Русь, тому одразу ж після 988 року Рим вступив у такі, винятково інтенсивні стосунки із Києвом. За їхнім планом, ця «східна Скитія» на чолі із могутнім Володимиром  мала стати форпостом християнства на євро-азійському суходолі.

 

Я тут роблю маленьку ремарку. Тоді того, що нині є РФ із центром у Москві, у природі не існувало. Дикі предки нинішніх москвичів із племен моксель, мокша, мещера, самоядь (у Києві уже височіла Свята Софія Київська, а на місці Москви процвітав печерний канібалізм), чудь та інші ще жили у буквальному розумінні у норах-землянках у непрохідній тайзі, і шостий син князя Володимира Мономаха Юрій виявить їх у цих норах майже через 100 років після того, як нунцій Бруно із князем Володимиром думали про Євросоюз у Києві.

 

З приводу стосунків Володимира із Сильвестром другим, ключове питання - чи коронував Папа Римський князя Володимира?

 На жаль, літописи, які впродовж наступних століть Орда-Москва буде фабрикувати із нечуваною сатанинською ненавистю, не зберегли зафіксованого офіційного факту.

 

І знову будемо укладати докупи розчавлені карамзіними і ключевськими уламки правди.

Перше. На той час тільки тоді глава європейської християнської держави мав міжнародне визнання, якщо Папа Римський давав йому особисто корону. Якщо ти не маєш корони від Папи - ти не король. Так було до 18 століття.

Тому, проявляючи якнайвищу повагу до князя Володимира, даруючи йому святі мощі, роблячи на нього велику ставку у християнізації  велетенського євро-азійського простору, Папа Римський, посилаючи послів до Києві одразу після Хрещення, швидше передав Володимиру корону, аніж не передав.

Друге. Папські посли, які прибули до Києві, мали найвищий дипломатичний ранг єпископів, що давало їм право особисто за папським Благословенням  здійснювати акт коронації.

І третє. Історія бреше дуже легко, але збрехати у археології дещо важче. А розкопки виявили монети часів нашого Рівноапостольного князя, на яких на одній стороні - Володимир на престолі із короною на голові, тотожною із тою, якою обдаровував Папа європейських монархів, та з хрестом у руці. А на другій стороні - державний герб  Тризуб.

 

Резюмуючи врешті, звертаю увагу професійним дипломатичним оком на, власне, дипломатичну деталь. Разом із папським послом Бруно у Київ Папа послав разом зі своїм нунцієм своїх же послів, які перебували на дипломатичній службі у Чехії та Угорщині, приязних до Русі сусідів.

Що це значить, цей дипломатичний месидж із Риму? А те, що на той час ці дві країни, відтоді і донині - католицькі, тобто з»єднані із Апостольською Столицею - із  Римом.

 

Із цими народами ми межуємо, то чому тоді ми не могли піти слідом за ними у Європу? Могли, і Європа в особі Оттона і Папи Сильвестра другого цього хотіла. Але тоді наша історична доля, на жаль, розпорядилася по іншому.

 Антиверсія християнства, яка витворилася у Золотій Орді, а відтак у її спадкоємниці Московії, відлучила нас від християнства істинного, до якого повертаємося лише нині.

 

P.S. Як найцінніший дар зберігаю "Апостольське Благословення» Папи Римського Івана Павла другого», дане мені 25 серпня 1997 року, коли опісля трьох зустрічей з ним я працював у керівництві Львівської області.

 

IMG_0470

 

«Вельмишановному пану В. Базіву, Заступнику Голови Державної Адміністрації Львівської області.

 

Я з особливою приємністю недавно отримав листа, в якому Ви висловлюєте свою вдячність з приводу канонізації святого Яна з Дуклі. Висловлюю признання також і за те, що Ви написали в газеті «Український шлях» стосовно згаданого Святого та про спогад зустрічі зі мною у лютому 1991 року.

Я вдячний за цей ваш прояв ввічливості та обмінююсь побажаннями, які Ви бажали мені виявити і запевняю особливу молитву до господа за Вас, за вашу сім»ю і за служіння, до якого ви покликані в адміністративному управління Львівської області.

У моїй молитовній думці завжди присутній дорогий український народ, який я сподіваюся одного дня відвідати. Нехай же Господь дасть цій улюбленій землі і всім її мешканцям  спокій, справжній поступ і тривкий мир.

Охоче супроводжую ці мої побажання особливим  Апостольським Благословенням , яке щиро уділяю Вам і всім тим, які вам особливо дорогі.

 

З Кастель Гандольфо, 25 серпня 1997 року.

 

Папа Римський Іван Павло Другий»

 

Мушу сказати, що невдовзі  президент України Л. Кучма особисто повідомив мені про своє рішення призначити мене Послом України у Ватикані. Посольство при Апостольській Столиці тільки запроваджувалося. Однак, втрутилася Москва, і призначення було зірвано. Я відбув на дипломатичну роботу у Канаду, але не у Ватикан.

 

А вперше я зустрівся із геніальним Понтифіком у його Папській бібліотеці у Ватикані у лютому 1991 року, коли Святійший Отець надав мені особисту аудієнцію як редактору першої у Радянському Союзі антикомуністичної та антимосковської газети.

 Тоді ще України не було, і єдине, що я спитав у Намісника Апостола Петра: «Чи буде Україна незалежною?»

 Найвидатніший, на мою думку, землянин 20 століття, якого народила мати-українка, відповів із божественною посмішкою та рідною йому українською мовою  «Назад дороги нема».

 

 «Апостольське Благословення» Святійшого Отця я відчував у своїй душі, коли писав епічний роман «Хрест», виданий в Україні і номінований на Шевченківську премію, а також виданий у США як перший в історії української літератури твір, надрукований англійською мовою у цій країні.

Зараз під омофором  Апостольського  Благословення я працюю над фундаментальною історичною розвідкою-антиутопією «Антихрист. Розгул і крах московського мракобісся», міркування із якого я виклав вище.

 

«Спокій, справжній поступ і тривкий мир» - як нині сказані ці святі слова із «Апостольського Благословення», яким щиро ділюся з вами, дорогі мої українці.

 

Я знаю, що попри кривавий розгул антихриста на моїй землі дороги назад нема.

Є дорога тільки вперед і вгору  - до Воскресіння.

 

Христос Воскрес!

 

Славимо його!

 

 


Василь Базів