Одразу після розгромної поразки на президентських виборах Петро Порошенко зібрав своїх найближчих соратників і... роздав їм міністерські портфелі. У голові уже колишнього президента миттєво трансформувалася нова самоідентичність - Порошенко-прем'єр. Слоган "Реванш" став новою фікс-ідеєю, навколо якої завжди гуртуються ті, які не хочуть і просто не можуть покидати керівні кабінети.

 

 

 Незважаючи на те, що конвульсивні поривання Порошенка заглушив мажорний акорд "Голосу", Петро Олексійович інакше себе не мислить, як глава якщо не держави, то уряду. Спочатку він оголосив себе у непримиренній опозиції до нового режиму, а тепер проситься до Зеленського у соратники. Тобто у прем'єри.

 

Звичайно, такі потуги "колишнього" "воспрянути із мертвих" виглядали б поза межами здорового глузду, якби головне зобов'язання нової влади " Прийде весна - будуть посадки" виконувалось.

 

 Весна минула, ніхто нікого не садить і садити не збирається, тому вчорашній режим наче й даремно був названий корупційний. Нема посадок - не було корупції. Петро Олексійович - білий і пухнастий дороговказ у Європу. Із прем'єрського, майже знову трону. Чому б і ні?

 

Інші кляті опозиціонери кремлівського розливу на все тій же хвилі реваншизму пустилися на всіх парах  навздогін за слугою народу, і все впевненіше скорочують відстань, якщо зверху, то із партією влади, а якщо знизу, - із численними переслідувачами, які балансують над 5-відсотковою прірвою.

 

 І коли Юрій Бойко на незліченних підконтрольних каналах іменує себе неминучим прем'єром, що викликає прокляття у патріотичному таборі, то тверде друге місце за результатами виборів,  попри ідеологічні застереження, дають підстави справді  прориватися в уряд.

 

Уже інша логіка, а саме "Якщо президент - комедіант, то чому прем'єром не може бути гітарист", пробудила високопосадові амбіції у Вакарчука, який подає свій голос із політичної колиски. У ситуації, коли профздатність у державному управління рівна нулю, то чому б і ні.

 

Уже давно Дмитро Гордон, який конкурує із Ігорем Коломойським на ринку роздачі посад, проголосив прем'єром свого персонального висуванця Смєшка.

 Які переваги має військовий генерал над попсовим співаком для здійснення функцій головного виконавського менеджера велетенської і вкрай зруйнованої держави та її стагнуючої економіки, - це ще треба доказувати.

 

Правда, дискусія не має сенсу, бо якщо голосистий номінант росте, як на дріжджах, то генерал твердо марширує на місці і поза межами залікової відмітки.

 

 Тут же, поза межами проходження у парламент, окрім нього, зібралася ціла когорта "прем'єрів", які чи не востаннє у їхньому політичному житті подають свої конаючі голоси із парламентського смітника.

 Адже теперішня парламентська кампанія стає останньою для Ляшка, Садового, Гриценка та їхніх партій, які назавжди кануть у лету разом із їхніми вождями.

 

Тим часом соціологи роблять те, що тепер модно, - питають у народу. В опитуванні "Кого ви бачите майбутнім прем'єр-міністром?" перше місце зайняла Юлія Тимошенко.

 

Одразу ж після виборів вона заявила, що готова підставити плече новому президенту.   У який спосіб? У єдино можливий - очолити уряд.

 

Якщо згадати, що Порошенко ввійшов у другий тур президентських виборів тільки завдяки масовій і безпрецедентній купівлі виборців, то Тимошенко все таки була другою на президентських виборах, тому альянс першого і другого за народною довірою політиків виглядає цілком природним  і, головне, містить формулу єдності країни.

 

Взаємна толерантність під час виборів і особиста психологічна сумісність  так само означають, що у персональному  вимірі бар'єрів не існує.

 

 

Андрій Тернинський