Запущений 70 літ тому Джорджем Орвеллом зловісний образ Великого Брата як всюдисущої держави, яка тримає кожного у тенетах державного контролю, згодом трансформувався у м'яку форму, коли навіть американці жартома називають свою ультра-демократичну державу Великим Братом, який є таким невидимим і повсюдним родичем для кожного молодшого брата держави, яким є кожен рядовий громадянин.

 

Можна кепкувати із цього старшинства, але без держави як опікунки життя людського згромадження  видається немислимим.

 

Передовсім, громадянам у країнах демократії хочеться бачити в образі Великого Брата цілком конкретного співгромадянина, який посідає державну функцію, перш за все тому, що саме він, а не хто інший, має кваліфікацію для реалізації цієї функції.

 

Американці чи європейці навіть  можуть простити авторитарні замашки високопоставленого чиновника, але у жодному разі не стануть ризикувати віддавати владу над собою у руки невігласа. Найменша підозра у професійній непридатності карається позбавлення  права займати державну посаду, передовсім, в очах громадськості.

 

Аматори при владі - це неминуча національна катастрофа. Що для тоталітарного Китаю, що для демократичної Німеччини.

Тому народ дуже прискіпливо цікавиться як конкретним прізвищем номінанта на делегування йому влади із характеристикою "Що він вміє робити і чому він має бути там на основі своєї кваліфікації".

 

У спотвореному театрі української демократії  гонитва за примарами так званих нових облич доведена до цілковитого маразму. І хоча кадровий добір за принципом молодих облич радше підходить для публічних домів, у нашому державному домі цей фізіологічний принцип взято на озброєння як непогрішна цнота.

 

Ніхто не хоче бачити в образі Великого Брата професіоналів, спроможних в силу знань і досвіду управляти державою. Дайош нових і юних!

Останній парламент, який так і не дійшов до свого безславного кінця, формувався саме на таких засадах. Очманілі вожді та олігархи  повпихали на парламентську лавку навіть не комсомольців, а піонерів. І що з того вийшло? Повний пшик.

 

Здавалося, кидаючи прокляття на адресу збанкрутілої передчасно юні, суспільство мало би схаменутися. Але знову ті самі граблі - дайош нові обличчя на зміну...нових облич.

 

Якщо зайнятися невеселим ділом - повивчати партійні списки завтрашніх депутатів, то вивчати нічого. Абсолютно нічого ці нові імена не говорять. Нема за ними ні інтелектуального ресурсу, ні професійного потенціалу. Нема біографій. Тільки рядки.

Один вождь новоспеченої на олігархічних хлібах такої комсомольської когорти, хоча б чесно признався "Та що я буду вам представляти свій список. Ви і так нікого не знаєте".

 

На трон Великого Брата всаджується попсувата химера під іменем - Великий Ніхто. І ім'я йому - Ніщо.

 

Партіям, що менші, ще можна назбирати кілька десятків юних тілець, а як бути із улюбленцем народних мас, а такий титул є дуже короткочасним та ілюзорним, щоб заповнити ним пів-парламенту?  Парламентська більшість нових облич.

 

Попередній досвід показав, що нові обличчя чомусь мають несамовиту схильність бути схожими на обличчя старі у єдиному  - у  здатності "отцов" нажитися, вскакуючи у владу.

Згадайте козака Гаврилюка -  яким він був до парламенту і тепер, після парламенту.

 І скільки таких засланих олігархічних козачків буде у новому скликанні? Несть числа. Лавочка відчинена. Народ далі прагне "свіжачка".

 

Я би так пропонував зупинити цей самогубний сказ. Президент Зеленський поглинув сповна замовлення суспільство на нові обличчя. А далі йому у підмогу належить делегувати досвід і професіоналізм. І тут доля послала досвідчену  Тимошенко, призначення якої главою уряду може розпочати вирівнювання цього, вкрай небезпечного кадрового збочення.

 

Недавно 77-річний Джо Байден офіційно оголосив, що  він йде у президенти. Народ зітхнув із полегшенням. Дядько чи радше дідусь Джо одразу ж зайняв перше місце у загальнонаціональному рейтингу.

 

Ділячись зі співвітчизниками мотивацією для прийняття такого рішення, містер Байден сказав так: "Вважаю себе найбільш кваліфікованою у державі людиною, здатною робити цю роботу".

 

І народ сприйняв таку самооцінку. Бо вона відповідала його, народу, оцінці.

 І хоча кандидат номер один на роль Великого Брата для кожного американця - не першої молодості, американці чуються під його опікою затишно і у безпеці.

 Бо він - чоловік професійний.

 Щоб робити цю найскладнішу на планеті роботу, якою є політика.

 

 

Андрій Тернинський