Якби... Дуже часто вселюдська історія могла би перевернутися із голови на ноги, якби... не деталь, що перебуває на маргінесі смислотворення, але об яку розбиваються вщент ці крихкі, як кристали, космічні  смисли земної  Історії.

 

 Приміром, чим могли б українці, як їхні західні сусіди - поляки, чехи, словаки, чи північні сусіди - литовці, латвійці та естонці, мати католицьку державу, а отже, нині,  точно так само, як перелічені європейці, бути членами Європейського Союзу і НАТО?

Чи могло питання європейської ідентичності України вирішитись десь там у глибині сторіч, і українцям зовсім були би без потреби  аж у сторіччі 21-му вмирати за європейський вибір на Майдані чи гинути за той самий вибір в окопах російсько-української війни?

 Чи могли далекі чи ще дальші предки   питання про цивілізаційну приналежність Русі-України  до Європи взяти на себе, а не покладати цей тягар на нащадків, які за цю свою ідентичність платять нині кров'ю своїх синів на Хрещатику у 1914-році та у донецьких степах уже п'ять років?

Якою такою була дрібниця, що на віки вкопала стовп цивілізаційної східної межі не біля крайньої хати хутора Михайлівського, а в околицях Рави-Руської?

 

Була така дрібниця.  Хвороба брата Лібуція із Монастиря святого Альбана. Якби цей монах несподівано не зліг і неочікувано не пішов на лікарняний у 10 століття, європейська історія впродовж наступних 10 століть вершилася б зовсім в інший спосіб.

 

Про що йдеться? Про те, що у цю сиву давнину Русь-Україна була за крок, щоб стати католицькою нацією, але от підвів зі своїм здоров'ям брат у Христі з-під Франкфурта із його недугою, якою заразилась уся Європа і хворіє нею понад тисячу літ.

По порядку. Україна була ще  офіційно не хрещеною, але  уже доволі, за відсотком християн у складі її населення,  -  християнська держава.

І  верховною християнкою була верховна правителька, глибоко шанована нині у Києві княгиня Ольга.

 

Найсолідніше джерело нашої історії " Повість временних літ", а відтак авторитетний історик тої доби, чорноризець переяславського монастиря, а відтак монах Печерського монастиря у Києві  Яків Мних, інформують нас про її походження із племені кривичів, що біля Чудського озера. Мати у Ольги-Гельги була із сім'ї вікінгів-варягів, а батько  - місцевий киянин-слов'янин.

 Треба зробити заувагу, що нинішній обласний центр РФ  Псков до Московії, яка утворилася в умовах татарської окупації у 13 століття на базі диких племен Моксель, відношення не має. Псков, як і Новгород - то були русичі-слов'яни у складі імперії Русі-України, а мокселі-московити слов'янами не були, про  них тоді  ще ніхто не знав, і тільки  далекий нащадок княгині Ольги  Юрій Мономах  через сотні літ знайде цих дикунів у мещерській тайзі.

Відома хрестоматійна історія про те, як правителька Ольга відімстила древлянам за вбивство її чоловіка, князя  Ігоря. З цього приводу варто звернути увагу на деталь - тризну справляла над убієнним за поганськими звичаями, а отже - Ольга  християнкою не була на той час.

Але  коли нею стала - от де ключ до відмикання сенсу тисячолітньої ваги подій?

 

Ольга була правителька винятково розумною, що для тодішнього правлячого київського  двору було, і слава Богу, характерним, на відміну від наших часів, коли на трон на Печерських пагорбах сходять якісь нікчемні потвори та інтелектуальні пігмеї.

Будучи державним стратегом, Ольга розуміла, що мейнстрім європейського розвою - це вчення Ісуса Христа, яке вона осягала усіма фібрами своєї непересічної душі і усіма октавами її непересічного розуму. Вона мала геніальне і дуже адекватне  переконання: жити у Європі і не бути християнином - значить бути дикуном.

Усі джерела сходяться на тому, що Ольга відбула спеціальну місію у сусідню державу Візантію, яка була найближчою до Києва цитаделлю християнського світу. Але заувага друга. Йдеться про рік хрещення Ольги 944-й нашої ери. Жодних православних тоді у природі не було. Були різні обряди - східний і західний, але церква була єдиною, що у перекладів означає - католицькою.

 Називаю джерело: записки Континуатора Регінона, на яке, як на більш достовірне, ніж наша "Повість.." покликається професор Томашівський. Бо у "Повісті..." фігурують пізніші дати, хоча кільканадцять років цього разу значення не мають.

 

Хрестив Ольгу патріарх Теофілякт (933-956 роки), якого відповідно призначив на цю посаду його церковний керівник - Папа Римський Лев сьомий (933-939 роки).

Православні появляться дуже вже пізніше - через 110 років, на такому немалому відрізку часу, як часова відстань, приміром, від окупації Москви Наполеоном,  і взяттям Зимового палацу Леніним.

Цісарем тоді у Царгороді був Роман, який першим і привітав новоохрещену правительку сусідньої імперії. Очевидно, справа хрещення й була метою першого візиту у Візантію.

 

Але політично значущим став візит другий, у 957 році.  Був тоді такий цікавий імператор у Константинополі - теж Костянтин Порфірородний. Глава імперії-письменник. Писав розмаїті книги, в тім числі хроніки свого імператорського життя. Імператор фіксує у своєму щоденнику: із Києва прибула Королева Ольга у супроводі 20 офіційних послів-дипломатів і 43 експертів-помічників.

Згадалась така аналогія. Сталін запросив Мао Дзедуна в СРСР. У Москві на вокзалі великого "кормчого" Китаю зустріли якісь клерки і відвезли на цековську дачу, де переляканий Мао сидів, не знаючи, що його чекає. Лише через кілька днів мовчанки подзвонив Коба і покликав у Кремль.

Щось такого подібного робив і той Порфірородний із Ольгою. Тримав її кілька днів у порту, не приймаючи, щоб принизити. Щоб варварка знала своє місце.

 Даремно він поступав так із могутньою правителькою велетенської держави, якій до того ж, як жінці і як людині, гонору і гідності не бракувало.

 

Саме через пиху царгородців Ольга скипіла до них ненавистю, і напевне, сидячи на чемоданах у босфорському порту, приймала рішення послати подалі цю Візантію і скерувати свою державу напряму через голову цих регіональних цісарів до Папи Римського.

 

Порфірородний із притаманною йому педантичністю описує, як, за тодішнім протоколом він обдаровував делегацію киян: самій главі делегації Гельзі (так записано) було вручено 500 міліярисів, її племіннику, - 30 міліярисів, найближчим секретарям та двірським дамам  - по 20 міліярисів, послам та перекладачам - по 12. Але найголовнішому у складі делегації, духівнику самої княгині Григорію - лише 8 міліярисів.

Чому у таку кричущу імператорську немилість потрапив найближчий до Ольги її посадовець? Видно, візантійська розвідка недаремно хліб їла і доповіла, що на позицію, яку можна прирівняти до митрополичої, Ольга призначила не грека, що було би сприйнято із розумінням, а вікінга Григорія, хрещеного, як і усі практично скандинави при київському престолі, у латинському обряді.

От звідки ця неповага із триманням у порту. От звідки цей знак крайнього невдоволення, коли духівник отримав тих самих вісім срібняків,  демонстративно менше, ніж якісь там мадами, що робили княгині макіаж.

 

Ця дипломатична лінія була продовжена і в інших протокольних нюансах. Під час першого раунду переговорів 9 вересня Ольгу приймали у золоченій залі хризотрикліну, а її делегацію - у не такому престижному пентакувуклині.

 Пригадується лють в очах Ангели Меркель, коли під час візиту федерального канцлера у Вашингтон  президент Трамп посадив поруч з нею свою дочку Іванку. Так і княгиню Ольгу посадив імператор  під час обіду в оточення незнайомих двірських дам, а сам монарх наминав їжу окремо у компанії своєї цісаревни.

Готівка, яку сипонув Порфірородний гостям, була справді  смішною подачкою в порівнянні з тим, які дари привезла у Візантію київська володарка. І серед них - справжній і безцінний витвір мистецтва і духовна реліквія. Золотий таріль, оброблений дорогоцінним камінням та діамантами із написом всередині - ХРИСТОС.

 Потім через століття ця реліквія буде зберігатися у Соборі Святої Софії у Константинополі, і слава про неї ширитиметься по усій Європі, бо дотикання до неї творило чудеса.

Як пише професор Микола Чубатий, "вона приїхала до Візантії з гідністю володарки великої держави, а була прийнята як депутація варварів".

 

Повернулася до Києві у пригніченому настрої і у великій задумі. У відповідності до протоколу запросила візантійців відвідати її столицю із державним візитом. Імператор не поплив, але послав офіційну делегацію. Ольга тримала візантійців на підступах до Києва, на річці Почайні. Рівно стільки днів, як її мурижив у своєму порту Порфірородний.

 

Із  цієї промовистої  історії випливало, що Русь навіть у снах не може бути землею своїх підданих для візантійського імператора, який сплутав себе із богом. Ольга опустила його на грішну землю. Вона дала зрозуміти, що духовної експансії візантійців на Русь не вийде. І хоча її держава ще не стала християнською, Ольга бачила її місце у християнському світі не під Візантією, а на рівні із нею. А такий статус міг дати тільки християнський центр - Рим.

Що ж робилося вдома, бо зовнішня політика тільки тоді  дає результат, коли вона випливає із політики внутрішньої. Тут справи складалися для геополітичної стратегії не найкращим чином.

 

По-перше, правителька, ставши християнкою, могла опертися щонайбільше на половину свого, так само християнського населення. Друга половина не підтримувала  лідерку у її  антипоганських устремліннях.

По-друге, коли вона приймала християнство, її син-престолонаслідник Святослав  мав 13 років. Вона хоч і правила 20 років, але була лише місцеблюстителькою монарха, який підростав. І так виглядало, що улюблений син, із його вкрай войовничим характером, не був схильним гратися у дипломатичні ігри із Візантією чи із будь-ким іншим. Для нього уже з дитинства сформувався світогляд, згідно з яким міжнародні відносини вирішуються під гаслом "Іду на ви", і справи духовні його не надто переймали.

 

Якби зробили у Москві, коли намічалась розбіжність між монархом, у якого уся повнота влади, і його неповнолітнім наступником? Та його Іван Грозний вбив би, не моргнувши оком, Петро перший просто задушив би трьома подушками, що він і зробив, або  зарізала б Катерина, як порося, що було зроблено із її чоловіком за наказом жінки.

Про таке варварство у цивілізованому Києві навіть у дохристиянські часи й мови не могло бути. Ми - інші. Україна - не Московія.

 

Оглядаючи перспективу, Ольга розуміла, що справу християнізації вона мусить звершити, поки її отрок не зійшов на трон.

І одразу ж після візантійських принижень вона негайно приступила до втілення своїх геополітичних планів. У 959 році вона рішуче повертає вектор своєї зовнішньо-політичної стратегії на захід і виходить на контакт із найсильнішим тоді у християнській Європі королем Оттоном першим - засновником і володарем  Священної Римської  імперії, яка утворилася на території західної, південної, центральної  Європи, як спадкоємниця першої на планеті наддержави - древнього Риму.

Мета переговорів - включення держави Русі у церковний і політичний союз із західноєвропейськими християнськими державами.

 

ЄС зразка 959 року. Адже  державне утворення, з яким у євроінтеграційний процес вступила Ольга, - це була територія нинішніх членів ЄС і НАТО, а саме таких, як  Італія, Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Хорватія, Чехія, Ліхтенштейн, Люксембург, Нідерланди, Польща, Словенія, а також Монако і  Швейцарія. Католицька духовна серцевина європейської християнської цивілізації. Як тисячу літ тому, так і тепер.

Як пише професор Микола Чубатий, "у 959 році позиція християнської партії (у Києві) виглядала сильнішою, і Ольга хотіла цю перевагу звершити доконаним фактом, поставленням у Києві католицького єпископа латинського обряду, залежного від церковного Риму, а політично опертого на короля, імператора римського німецького народу".

 

Той самий Континуатор Регінон пише у своїй хроніці: " Прийшли до королі Оттона посли від Олени, королеви Русів, яка за константинопольського цісаря Романа охрестилася у Константинополі, і просили висвятити для того народу єпископів і священиків". Цей факт зафіксовано також у інших безсумнівних джерелах - Анналісти Саксонські, Гільдесгаймський літопис, Корвейський літопис". Характерно, що усі тодішні літописання іменували Ольгу - Королева Київська.

Король Оттон перший саме святкував Різдво у колі найвпливовіших осіб і чинників у Франкфурті, коли у його руках опинилося послання з берегів Дніпра.  Мудрий володар Європи вважав за необхідне невідкладно розглянути клопотання східноєвропейської могутньої правительки. Якраз у піднесеній різдвяній атмосфері на прохання короля єпископ Бременський Адальдаг висвятив  брата із монастиря святого Альбана Лібуція на єпископа Русі. 

Поки новоспечений єпископ збирався у далеку дорогу зі святою місію хрещення великого народу, його й застала тяжка недуга, яка виявилася непосильною для його здоров'я. У цьому й полягає прикра деталь, яка виявилася фатальною

Далі звідусіль посипалися лави проблем. Звичайно, європейці побачили великий сенс поповнити ряди своєї цивілізації, якій згодом судилося стати наймогутнішою донині на планеті європейською християнською цивілізацією, але от процес зупинився...за станом здоров'я протагоніста.

 

Як нещадно фатальними бувають історичні сюжети із отими алогічними відтермінуваннями. Чому б нині у терміновому порядку не прийняти Україну у ЄС і НАТО? Та ні, розтягується на роки неоправданих  зволікань здійснення глобального чину, якого вимагає історія.

 Європейська бюрократія із її комісарами, асамблеями, комісіями переминається з ноги на ногу, вагається у приступі безволля, а потім чухатиметься, але уже може бути пізно, бо історичні плоди мають свій термін народження, і від таких боязливих відтермінувань колесо історії спочатку пригальмовується, а потім починає котитися назад.

 

Після кончини отця Лібуція, якому не судилося побувати на тих горах, на яких побачив Божу Благодать апостол Андрій Первозванний, Європа поринула у бюрократичний вир.

Як уже сказано, справою Ольги почав займатися бременський єпископ Адальдаг. Але  тут у процес втрутився його начальник, архієпископ Вільгельм із Майнца, якому захотілося увічнити себе у цій грандіозній і святій справі. Поки тривав спір між Бременом і Майнцом, час спливав, і головне - змінював ситуацію у самому Києві.

 За кілька літ верх взяла язичницька партія, і її зусиллями влада у державі перейшла від княгині Ольги до 20-літнього сина, який вважав себе готовим очолити державу.

 Коли, нарешті, європейці прийняли рішення, і на прохання княгині Ольги уже архієпископ Вільгельм висвятив нового єпископа Адальберта із Монастиря святого Максиміліана, Київ уже був не зовсім готовим до прийняття рішення тисячоліття.

 

Коли Адальберт прибув до Києва, він застав уже не ту Русь, якою вона була ще кілька років тому, коли Ольга розпочала свій євроінтеграційний процес. Її потуги християнізації були зняті із порядку денного її сином Святославом, який вступив у монарші повноваження. Посольство, акредитоване Римом, мусило повертатися назад у Європу.

 

Вступ України у ЄС зусиллями княгині Ольги не відбувся.

Вона прожила ще сім літ у великій пошані свого сина, який, одначе, не розділяв її поглядів, хоча до матері-християнки, як і до киян-християн за демократичними київськими звичаями ставився з повагою. Святослав  виконав материнський заповіт похоронити її, як християнку.

Лише згодом її внук, рівноапостольний хреститель Русі-України Володимир збудує Десятинну церкву із саркофагом, у який будуть перенесені у 1007 році  мощі великої Християнки.

 "Повість временних літ" величає її "світанком для християнської землі перед сонцем, зорею перед світлим днем. Вона першою ввійшла у Царство Небесне від Русі, її хвалять руські сини як володарку, бо й по смерті молить вона Бога за Русь".

А потім її святу справу вивершив внук Володимир, під орудою якого Русь стала християнською державою, а сам він також робив відчайдушні спроби поєднати Київ із Апостольським Престолом у Римі. Ідеологічні ярлики йому, як і Ользі, щодо їхнього православного походження, щонайменше, недоречні, бо вони жили тоді, коли на планеті ще не було православ'я.

Потім на Київ прийшов антихрист у супрязі татар і моксель-московитів під прапором Батия і зруйнував як саму церкву Володимира, так і могилу великої київської княгині.

 

І лише у 17 столітті серед розкопок у центрі Києва митрополит Петро Могила знайде мощі святої Ольги. Здійснив її перепоховання у новозбудованій (на місці Десятинної) церковці.Як Божа Благодать піднеслася над християнським Києвом ця  світла звістка.

Але радість киян була нетривалою. На той час уже існувала Московська церква на чолі із обер-прокурором. За таємним наказом Священного синоду Московської православної церкви на початку 18 століття мощі княгині Ольги було викрадено і, очевидно, знищено, бо нічого донині невідомо про них. Антихрист воює зі святою нашою княгинею донині.

 

Чому так поступили із Ольгою московити? Напевно, тому, що на той час уже із німецьких джерел стали відомо про  її відчайдушні зусилля поєднати Україну із Європою, зробити її католицькою ще у предвічні часи до офіційного Хрещення.

 Якраз в той час, коли дивовижним чином виплили із небуття лихоліть нетлінні мощі святої Княгині,   "у  18 столітті були відкриті німецькі літописні джерела, які свідчили про католицтво святої Ольги" - сказано у монографії "Історія християнства на Руси-Україні", виданій у Римі у 1965 році зусиллями Митрополита Йосифа Сліпого, який повернувся чудодійним чином Божого Промислу  до стіп Апостольського Престолу після десятиліть тортур і мучеництва  у московських сибірських концтаборах, що  стали пеклом Антихриста на землях сатанинської червоної Московії. 

А єпископ Адальберт, який так і не звершив мрію княгині Ольги про поєднання її держави Русі із Апостольським Престолом, про входження України у Європу за більше, ніж за тисячу літ до київських євромайданів 21 століття, став першим архієпископом Магдебурга і був спеціально призначений Папою Римським здійснювати місіонерську працю на слов'янських землях.

 Відомості про його київські уроки подано, в тому числі,  із його уст - із уст  архієпископа Магдебурзького, який не став єпископом Київським.

 

 

 

Василь Базів,

 Надзвичайний і Повноважний посол України,

 письменник