8 місяців президентства Зеленського остаточно показали: «зелена» влада не тільки повністю некомпетентна, але й знаходиться під зовнішнім впливом, одночасно також працюючи на інтереси наших олігархів. Тому, як влучно каже лідер опозиції Юлія Тимошенко, вже не має жодних сумнівів та ілюзій щодо того, що саме збирається робити (і вже робить) ця влада і якою катастрофою обернеться її «діяльність» для України.

 

Яка ж стратегія діяльності Зеленського? Вона проста і саме цим жахлива: продати все, що ще залишається у власності держави і є стратегічними ресурсами для українців. Продати землю, трубопроводи, державні енергетичні монополії, наукові та військові підприємства, пошту, залізницю. Тобто все, що цікавить у нашій державі іноземний капітал для подальшого отримання надприбутків. Ще б самих українців продали, якби була така законодавча можливість.

 

Цікаво, що в жодній західній державі не проводиться така «дика приватизація». Там навпаки - влада все більше концентрує у руках держави стратегічних ресурсів, оскільки розуміє: це питання національної безпеки. І харчової, і енергетичної, і транспортної.

 

Як зазначає Тимошенко, президент не вибрав важкий та інтелектуальний шлях відновлення української економіки за допомогою перетворення її на інноваційну замість сировинної. Не вибрав стратегію реальних перетворень на вимогу нових часів та технологій. Як це відбувається у розвинених країнах. Ні, Зеленський пішов шляхом країн «третього світу» та Латинської Америки, на прикладі яких яскраво можемо побачити, що таке бідні народи, яким нічого не належить у своїй державі.

 

Так звана «ідеологія лібертарінства», яку втілюють в життя у Зеленського, призведе не тільки до продажу держави та подальшому варварському знищенню її ресурсів (зокрема - землі, лісів, річок) «неоколонізаторами». Ми бачимо, що під ширмою «лібертарінства» українців хочуть перетворити у «кріпаків» для «колонізаторів» за допомогою нового Трудового кодексу. Ми бачимо, що українців продовжують грабувати за допомогою «драконівських» и псевдоринкових тарифів на газ. Ми бачимо махінації з курсом гривні, щоб ці «колонізатори» заробили сотні мільйонів прибутків на облігаціях внутрішньої державної позики. А звідки держава бере гроші на виплату цих прибутків іноземцям? З наших карманів. Зокрема, за допомогою надвисоких тарифів.

 

Чи був у Зеленського інший шлях керування державою? Звичайно. Навіть враховуючи той факт, що у нього не було ні досвіду держуправління, ні чіткої програми виходу з кризи.

Відразу після президентських виборів Юлія Тимошенко передала Зеленському свою ґрунтовну програму «Новий курс України», в якій прописані покрокові дії, як вивести країну з кризи. І в першу чергу - як відразу полегшити життя простому українцю, який задихається від непід'ємних тарифів та цін, низьких зарплат та пенсій, недоступних кредитів. Полегшити життя людям, які, не маючи надії, мільйонами біжать з України у пошуках кращої долі.

 

Тимошенко віддала Зеленському готові законопроекти, які б дозволили знизити у двічі тарифи на газ. Законопроекти щодо підтримки фермерів та збільшення ціни за оренду паїв, що допомогло би селянам. Напрацювання до бюджету, які б дозволили суттєво збільшити зарплати та пенсії, зробити пільгове кредитування, підтримати молодих батьків після народження дітей.

 

Протягом президентської діяльності Зеленського, навіть у опозиції, Тимошенко також постійно пропонує необхідні ініціативи, які можуть ще виправити хибні кроки нової влади. Зокрема, 22 січня Тимошенко запропонувала прив'язати зарплати топ-чиновників до «прожиткового мінімуму» та провести аудит усіх держмонополій.

Але, як ми бачимо, все це не потрібно було Зеленському. У нього зовсім інше відношення до простих українців, на відміну від соціально орієнтованої Тимошенко. Для якої доля простої людини є головним пріоритетом політичної діяльності.

 

А з пріоритетами Зеленського та реальним відношенням до людей все давно зрозуміло. «Я вам ничего не должен» и «какая разница?» - саме під цими лозунгами для українців президент проводить тотальний розпродаж держави. В інтересах тих, кому він дійсно «должен»...

 

Дмитрий Корнейчук