Прийшов Великдень, а з ним і давній звичай виводити великодні гаївки. Молодь і діти співатимуть стародавні тексти з архаїчними мелодіями, утворюватимуть гуртом на землі різні фігури - кола, трикутники, спіралі, зиґзаґи й меандри, заплітатимуть «огірочки», виводитимуть «кривого танця» і завзято творитимуть нескінченний місточок із рук для «жучка». Життєствердні, веселі гаївки. Що вони означали для наших предків? Та чому їх у давнину виводили біля поховань?

 

Проводи до раю


Про звичай водити гаївки на цвинтарі - «на гробках» - писав Олекса Воропай. Він у своїй книжці «Звичаї нашого народу» зібрав різноманітну інформацію про календарні свята українців із джерел, доступних йому на еміграції. Тут же він публікує графічне зображення гаївок «на святій неділі в Тернопільському повіті» середини ХІХ століття, де дівчата і хлопці провадять великодні забави біля могил, на тлі дерев'яної церкви.

 

 

У давнину весняне свято, в час якого поминали померлих, називалося Радуницею. Дослідники припускають, воно тривало не один день, може, цілий тиждень. Після прийняття християнства поминанню було залишено один день - наступну після Великодня неділю. В деяких регіонах поминальні дійства справляють у понеділок, в інших - у вівторок. Назви вживають різні: «Гробки», «бабський Великдень», поминки. Для всіх українських регіонів спільною назвою поминального дня є Проводи.

 

На думку письменниці Докії Гуменної, яка ретельно вивчала стародавнє мистецтво і обряди з теренів України, народне слово «проводи» свідчить, що гостей «з того світу» проводжають назад - на «той світ». Як от «проводи русалок» у зеленосвятський понеділок. До речі, душі предків не радять у цей час називати словом «померлі». А ще існує повір'я, що від Великодня до Проводів «ворота до раю відкриті».

 

Спіралі, меандри й хвильки

 

Відомо, що стародавні гаївки, тобто рухливі ігри з піснями, передбачають виведення долі геометричних фігур. Це кола, зигзаги, спіралі, плетениці-меандри... При цьому співається про боротьбу якихось двох сил, про короля, для якого треба відчинити ворота, про воротаря, до якого проситься «панськеє дитятко», яке сидить на золотім кріслі і грається чи то червоним яєчком, чи золотим яблучком. У гаївках також відтворюється зростання певних рослин, наприклад, маку, дерева-груші. У «Жучка» грають, утворюючи місточок із рук гравців, по яких водять дитятко.

 

Гаївка «Огірочки»

 

А є ще ігри-плетениці «Огірочки» і «Горошок», коли учасники за допомогою рук «заплітаються» в довгу вервечку. «Починаючи з кінця, хоровід в'ється «під руки» - заплітають «горошок», і так те «плетення» доходить аж до «голови» хороводу, а «кінець» знову по­чинає витися, - описує варіант «Горошка» з Поділля Олекса Воропай. - І так «в'ють горошок», аж поки не обійдуть церкву навколо». Граючи в «Жучка» і «Воротаря», теж обходять довкола церкви. А поряд із церквою свого часу зазвичай були могилки.

 

Гаївка "Огірочки"

 

А от «Кривий танок», згідно з варіантами текстів до нього, не має кінця і йде «то вгору, то в долину». На думку Докії Гуменної, у «Кривому танці» не важко впізнати міст, «що веде на той світ, у вирій».

 

Гаївка "Кривий танець"

 

Храм чи могила?

 

У міфах різних народів розповідається: аби дістатися вирію - місця поза часом, де життя народжується і куди відходить, - слід подолати складну, звивисту дорогу. «Це міф про перехід з одного світу в інший і про важку кручену дорогу-лабіринт, якою йшли палеолітичні люди до захованого в надрах землі святилища-храму, - пише Докія Гуменна. - У неолітичному оформленні цей міф став виглядати як умирання-воскресіння, одвічний цикл переходу від життя до смерті і від смерті до життя, поховання у надрах матері-землі й радісне проростання новим життям».

 

 

Німецький антрополог Ганс Гюнтер у своєму дослідженні, присвяченому етимології слів «лабріс» (двосічна сокира у греків) та «лабіринт», доводить, що вони походять від доіндоєвропейського східносередземноморського слова, що означає «камінь». Це, мовляв, кам'яна споруда. До речі, у Візантії монастир, оточений стіною, називався labra - звідси й лавра. Утім, камінь був ще й символом потойбіччя, а слово labra має й інше значення - «печера».

 

Собор в Оксеррі

 

Мегалітичні споруди доби неоліту, розташовані вздовж Атлантичного океану на узбережжях Англії і Франції, на думку дослідників, - це дороги-лабіринти до «печер» чи їхніх імітацій. Є такі «дороги» й на теренах України, в нижній течії Дніпра. «Це викладки у вигляді невисокого тину з кількох рядів каменю, що творять лінію дуже складної, фантастичної форми, без будь-якої послідовності в рисунку, - писав археолог Ярослав Пастернак. - У деяких місцях ці лабіринти простягаються на кілька кілометрів, стикаючись один з одним своїми кінцями. Посередині лабіринту є, звичайно, невеличка забрукована площа, під нею поховання, а довкола - ніби залишки тризни».

 

Танці в лабіринті

 

Літературознавиця, перекладачка Марина Новікова у дослідженні про українські замовляння зазначає, що в цих ірраціональних, дологічних текстах простір часто описується концентрично: море - на морі, острів - на острові, дуб - на дубі магічний персонаж. І це - кругова модель святилища, концентричного лабіринту. «Лабіринт - міжнаціональна ритуально-магічна універсалія, - констатує дослідниця. - Архаїчні споруди в формі лабіринтів простяглися на величезних територіях від угро-фінських поморських лабіринтів до Стоун Хенджа в Англії та крітського палацу-лабіринту в міфі про царя Міноса. Традиційно вони інтерпретуються як оселі мертвих (широко - як модель «світу мертвих»). Проте, враховуючи, що аналогічну архітектуру мають і численні святилища, а також що в первісній свідомості «магічне царство», «царство предків» і «царство мертвих» часто-густо не диференційовані, лабіринт можна тлумачити ширше - як узагальнену модель «іншого буття», «другого світу».

 

Елемент української вишивки

 

На думку Докії Гуменної, візерунок-меандр - це графічний вияв міфу про лабіринт - важку й небезпечну дорогу до вирію. А трипільська спіраль дожила до наших днів у вигляді прикрас на пасці, орнаментальних мотивів на писанках та рухів гаївок.

 

Аріель Голан (справжнє ім'я та прізвище цього уродженця Херсонщини - Аркадій Гольдштейн) зазначає у своїй книжці «Міф і символ», що у лабіринтах Північної Європи, викладених із каменю чи дерну, влаштовували певні ігрища, виконували обрядові танці. Якісь дійства відбувалися і в північноруських лабіринтах, судячи з деяких їхніх місцевих назв на кшталт «дівочі пляски» або «гра на св. Петра». Стародавні римляни теж справляли пов'язані з лабіринтами обряди: танці, ходіння петляючими ходами, їзда верхи на конях.

 

Лабіринт у Шартському соборі у Франції; можливо, і тут свого часу на Великдень грали у м'яча.

 

Про лабіринт у міфології й обрядах меланезійського острова Малекула (Нью Гебріди) інформує Докія Гуменна. Люди там за життя мали вивчити всі секрети лабіринту, аби пройти ним без помилок і здобути безсмертя. Тому дорогу лабіринтом ретельно протанцьовували. Адже того, хто помилиться, з'їсть чудовисько.

 

Прохід відкрито: в землю чи в небо?

 

У різних місцевостях Євразії зустрічається знак у вигляді кружечка з двома лініями-промінчиками. Дослідивши десятки таких зображень, Аріель Голан робить висновок, що це знак неба з «розривом» - умовною позначкою «входу до неба». А дві лінії означають коридор або сходи, які до нього ведуть. І ворота ці - для сонця.

 

Сварга і меандр. Вишивка Східного Поділля

 

Подібні знаки зображували на скелях біля морського узбережжя, звідки відкривається широкий краєвид на південь. Такі знаки нанесені на горизонтальні поверхні з невеликим нахилом. При чому лінії, що виходять із диска, переважно спрямовані вниз. Голан робить висновок, що це акцентує саме на заході сонця, а не на світанку. Такий диск символізує не тільки небо, а й загробний світ, що є на небі, а свого часу уявлявся як підземний. Втіленням такого уявлення є кругла гробниця - толос, вхід до якої - це коридор-дромос.

 

Додамо, що при заході сонце, в уявленні людей «до Коперника», ніби заходить під землю - в печеру. А на світанку звідти виходить - «відновлюється».

 

Писанка «Безкінечник»

 

Щодо воріт, сонця і лабіринту є цікаве свідчення з містечка Оксерр на півночі Франції. Там на підлозі, як і в багатьох інших французьких та італійських соборах близько ХІІ століття, був зображений лабіринт. У великодній понеділок, надвечір, там відбувалося дивовижне дійство. Клірики перекидалися м'ячем, танцюючи при цьому довкола лабіринту, а головний священник намагався досягти центру лабіринта. Хор співав. Цей звичай зберігався до 1538 року. М'яч у цій монастирській грі нібито символізував Христа як «воскресле пасхальне сонце».

 

Ворота ж відкриваються на Пасху! А ще, як кажуть в Україні, «на Великдень сонце грає»!

 

Ворота для сонця

 

В українських гаївках поширений мотив «воріт», які відкриваються, як зазначає історик, етнограф і політик Михайло Грушевський, «то весні й її чадові, то парубкам-женихам, а далі історичним фігурам, які чим-небудь зачепили народну уяву». Про ворота, які розкриваються дитині, йдеться і в гаївках «Король», «Мости». Згодом цей образ перейшов на «дівоньку в рутяному віноньку» і сюжет набув колориту парування та «умикання» дівчини.

 

В гаївці «Воротар» є такі слова:

 

- Воротар, воротареньку, вітвори воротенька

- Що ж там за пан іде, що ж то нам за дар везе?

- Золото-зерняточко, крайнєє дитяточко!

- Ми зерняток не беремо, за дитятко дякуємо.

Або:

 

- Мізиноє дитя - у сріблі, у злоті.

- На чим воно сидить? - На золотім кріслі.

- А чим воно грає? - Золотим яблучком...

 

Грають у «Воротаря» так. Дівчата діляться на два «ключі» - малий і великий. Малий - це дві учасниці, які зі своїх рук  утворюють «ворота». «Великий ключ» - усі інші дівчата. Обидва «ключі» ведуть між собою діалог піснею.

 

«Великий» проситься пройти у ворота «до раю». Після того «малий ключ» відчиняє ворота - піднімає руки і пропускає інших дівчат. Останню дівчину затримують, опускаючи руки, та приєднують до себе. Гра триває, поки «малий ключ» з його воротами не приєднає до себе всіх із «великого ключа»...

 

Чим же є наші гаївки? Творчим подоланням страху смерті, «репетицією» проходження лабіринту чи обрядодійством на пошану предкам? На це питання ще варто шукати відповідь. Та, можливо, віднайти її вже не вийде. Адже час змінює сенси і засипає піском першопричини. Та як би там не було, гаївки залишаються для нас красивим і надихаючим способом передати предкам великоднє вітання. І зробити добро для майбутнього. Адже мудрі люди кажуть: поки ми писатимемо писанки і виводитимо гаївки - існуватиме й наш українських нарід.

 

Гаївка "Жучок"

 

Авторка: Ярослава МУЗИЧЕНКО

Джерело: Zbruc