З часу, як річка Збруч перестала бути кордоном, минуло понад вісім десятиліть. Попри те, на її берегах збереглося чимало свідчень порубіжного минулого.

Зокрема, це старі царські та цісарські митниці, прикордонні застави та польські стражниці тощо. Найчисельнішими реліквіями є схожі на зрізані пірамідки бетоновані основи австро-угорських прикордонних стовпів, що тягнуться вздовж усього Збруча. Якщо російські, а по тому й радянські прикордонники просто вкопували дубову палю, то цісарці до питання позначення кордону підходили фундаментально. Стовпи у них були залізні, а основи - бетонні. Пізніше, лише замінивши табличку, їх активно використовували поляки, розповідає Zbruc.

 

Цікавими є й «прикордонні» пам'ятники. Зокрема, в Підволочиську (Тернопільська обл.) на старому католицькому цвинтарі зберігся надгробок капрала Скалатського батальйону Корпусу охорони прикордоння (КОП) Францішка Вибранця, який, як вірити офіційній версії, загинув в жовтні 1930-го під час затримання озброєного злочинця, який нелегально переходив польсько-радянський кордон. На пам'ятнику привертає увагу зображення відзнаки  КОПА-а «За службу на кордоні». Однак місцеві старожили переконані, що капрал насправді наклав на себе руки. Це опосередковано підтверджується тим, що з загиблим прощалися не в костелі, а в православній цвинтарній капличці, збудованій російськими військовими під час Першої світової війни.

 

Надгробок на могилі капрала Вибранця

 

Варто припустити, що командування КОП, аби приховати прикрий інцидент, списала смерть Вибранця на міфічних «диверсантів».

 

В «лівобережному» Гусятині маємо пам'ятник вже радянським прикордонникам - товаришам Циссесу та Біркусу,  які загинули «в борьбе с врагами советской власЬти в 1923 г.» (орфографія - збережена).

 

Як загинув Біркус, та навіть як його звали - з'ясувати не вдалося. А от смерть Ціссеса не менш загадкова, ніж його КОП-івського колеги з Підволочиська. 

 

Як з'ясувалося, Давид Фролович Ціссес народився у Саратові, працював електриком (дуже поважна професія на ті часи). Вже в 1903 році він приєднався до більшовиків. У 1907-му емігрував спочатку до Англії, а по тому аж до Аргентини, де одружився. В 1914 році Ціссес повертається до Російської імперії й осідає в Харкові. Як кваліфікований спеціаліст із дефіцитною професією, уникає фронту. Тоді ж відновлює роботу в партії більшовиків. У Харкові він тісно сходиться з Григорієм Петровським, який у майбутньому стане одним з ініціаторів створення ВЧК. Завдяки цьому знайомству тов. Ціссес стає не останнім «чекістом». Зокрема, його засилають як перекладача шпигувати за співробітниками «American Relief Administration» - благодійної організації, що діяла у 1919-1923 роках під керівництвом міністра торгівлі США Герберта Гувера та опікувалася допомогою голодуючим у Червоній Росії.

 

На початку 1920-х Ціссеса відряджають на Захід для «укрєплєнія граніци» уповноваженим із боротьби з контрабандою на гусятинській ділянці кордону.

 

На той час Гусятин був одним із центрів надзбручанської контрабанди. Здебільшого «пачкарі» тягали через річку дефіцитну у совітів мануфактуру та промтовари, назад - миколаївські золоті червінці. Радянські прикордонники одразу ж тісно вбудувалися у цей прибутковий бізнес. Тож занадто ідейного зайду колеги зустріли без ентузіазму. Обставини загибелі тов. Ціссеса й досі викликають масу запитань. 23 вересня 1923 року він, чомусь абсолютно сам, навіть без супроводу ординарця, поїхав верхи обстежувати кордон. Кінь повернувся під ранок, але вже без вершника. Пошукова група незабаром знайшла тіло уповноваженого, застреленого з власного ж револьвера. Крім того, було добре видно сліди тривалої боротьби. Усі обставини вказували, що надокучливого Ціссеса вбив хтось зі своїх, але тему вирішили не розкручувати та все швиденько списали не невідомих «врагов советсткой власЬти».

 

В тому ж таки «підхмельницькому» Гусятині є ще й помпезна сталінська колонада. Спочатку її звели, аби показувати зазбручанським українцям велич та процвітання Радянської України, а після «Золотого Вересня» оперативно перекваліфікували на пам'ятник «возз'єднання» українських земель в рамках СРСР. Тоді ж фриз безглуздої споруди увінчало гасло «Комунізм змете усі кордони!»

 

Сьогодні «сталінська колонада» позначає лише адміністративну межу Тернопільської та Хмельницької обл.

 

Власне й сам розірваний Збручем на дві частини Гусятин, як й колись єдина Тарноруда (тепер поділена на «хмельницьку» та «тернопільську») чи «роздвоєне» село Кринцилів, теж є своєрідними пам'ятниками Старого кордону. 

 

Днями автору цих рядків поталанило знайти ще одну прикордонну реліквію, до того ж найдавнішу з усіх відомих та найцікавішу.

 

Старий цвинтар в Іванківцях

 

«Збруч» вже розповідав про цікаве надзбручанське село Іванківці (Хмельницька обл). У тому матеріалі також згадувалося й про давній цвинтар з архаїчними хрестами-надгробками першої половини ХІХ ст. Днями автор цих рядків знову навідався на згаданий некрополь (мав показати знайомим цю дивовижу). Одночасно захотілося дослідити об'єкт детальніше. В глибіні колючих кущів і було зроблене відкриття.

 

 

Архаїчні хрести перших десятиліть ХІХ ст. вражають

 

Перше, що впало в вічі, були цифри 1799, вирізьблені на верхівці кам'яного хреста. Це вже було щось! Християнські цвинтарі, а особливо сільські (це стосується що Поділля, що Галичини), аж занадто давніми надгробками похвалитися не можуть. Тому є кілька об'єктивних причин, але згадувати їх у цій публікації - зайве. Навіть поховання першої половини позаминулого століття - вже рідкість. А тут ціле XVIII, хай і самісінький його кінець.

 

Хрест на могилі донського козака

 

Епітафія ж взагалі празила:

 

1799 год

Августа 10 дня

здѣ погрєбєнъ Р.Б. (раб Божий - авт)

войска донскаго полку казачєго сулїна

........

Съ мѣдвѣдицы БЄРЄЗОВСКОЙ...

 

Продовження тексту вгрузло в землю і, найвірогідніше, що саме там приховане ім'я похованого.

 

Полк Суліна - це, очевидно, полк під командуванням полковника Андрєя Суліна (1755-1820гг.). Ця військова частина увійшла в історію України активною участю в ліквідації Січі і тим, що впродовж року по тому «наводила порядок» на землях запорожців. Не виключено, що похований дончак ще юним козаком теж брав у цьому участь.

 

Згадана в епітафії Медведиця - річка, що є притокою Дону, а Бєрєзовская - козацька станиця на її березі.

 

Наприкінці XVIII ст. козачий полк Суліна базувався на заході Російської імперії. Чим тоді займалися «сулинці», відомо мало, але з великою вірогідністю можна припустити, що охороною кордону, у тому числі й на Поділлі.

 

Чому козак, що виріс на берегах Медведиці, ліг в землю на «східному» березі Збруча, сказати складно. Кордон на той час був досить спокійним. Контрабанди, як такої, теж практично не було. Однак, враховуючи гористо-лісисту місцевість (тут простягається Товтрський кряж) вистачало розбійників, у сутичці з якими дончак і міг загинути. Втім, не варто відкидати, що козак помер й цілком природною смертю чи від хвороби.

 

У будь якому випадку, «гість» з Дону, найімовірніше, перебував на берегах Збруча з прикордонною місією і надгробок на його могилі на сьогодні може вважатися найдавнішою реліквією «Старого кордону».

 

Імовірно, що це не єдине донське поховання на цвинтарі Іванківців. Автор планує на пізню осінь велике його дослідження, тож, можливо, будуть й нові відкриття.