Мародерство, злодійство, випадки людожерства, самогубства дорослих і навіть дітей, - такого в українському селі до Голодомору ніколи не було. Багато людей намагались втекти до інших республік СРСР. Адже у сусідніх російських та білоруських селах хліб був. Комусь вдавалось вирватися з голодного пекла, але здебільшого втікачів знімали з дахів поїздів і відправляли назад - помирати в рідні місця.


Шукали порятунку селяни й у Києві, який на той час був обласним центром, а роль столиці УРСР виконував Харків. Однак у місті їх також чекала голодна смерть. У Києві діяла карткова система. Без прописки та роботи у місті - не можна було отримати продовольчих карток, розповідає "Вечірній Київ".

По них пересічні кияни одержували на день 300 грамів кукурудзяного хліба і 200 грамів борошна. Робітникам давали вдвічі більше, ще й так сяк годували у заводських їдальнях. У вишах і школах заняття не припинялися. Студентам наливали порожню юшку в студентській їдальні на вулиці Леонтовича. Цього було замало - інколи вони непритомніли прямо на лекціях. А от хто не бідував у Києві, так це урядовці, парткомівці, міліціонери та чекісти, які одержували пайки - 800 грамів хліба на день, 4,4 кілограма м'яса на місяць тощо.

 

Таким побачили селяни Хрещатик (тоді вулиця Воровського) у 1932 році

 

«Знесилені, опухлі селяни сиділи або лежали просто на вулицях. Діватися їм було нікуди, - зазначає письменник, краєзнавець Станіслав Цалик. - Вони стікалися переважно до центру міста. Особливо багато селян було на вулицях Леніна (нині Богдана Хмельницького) і Червоноармійській (Велика Васильківська). Інколи важко було розрізнити - жива людина чи мертва. Чи просто спить. Міліціонери відганяли киян: „Ну що ви тут дивитеся? Зле людині стало, проходьте". Пояснювали: це - ледачі, вони не хочуть іти до колгоспу, не хочуть працювати».

 

Насправді від голоду потерпали як одноосібники, так і колгоспники. Кожного дня з київських вулиць забирали трупи селян, кидали у вантажівку та відвозили на цвинтар, де бригада копачів уже готувала великі рови. Траплялося, разом із мерцями вантажили ще живих. Втім, навіть у ті страшні часи знаходились небайдужі кияни, які при можливості ділилися харчами з опухлими з голоду селянами. Так, дружина купця Максима Нечаєва, відомого колись у всій Російській імперії своїми «Нечаївськими пряниками», - Євдокія підгодовувала до 40 голодуючих, які щоденно приходили до її будинку на Подолі.

 

Вісім членів цієї поважної київської родини були розстріляні в різні роки більшовиками, ще один загинув у бою під Крутами. У Нечаєвих був свій город на Оболоні, урожай з якого зберігали у спеціальному ліднику в будинку. До речі, садиба знаменитих кондитерів, збереглась і донині. Вона знаходиться на Контрактовій площі, 7. Зараз там живе прямий нащадок Нечаєвих, філософ і бізнесмен Костянтин Малєєв, якому у роки незалежності вдалося не лише повернути будинок своїй родині, але й домогтись для нього статусу пам'ятки архітектури.

 

Будинок Нечаєвих на Подолі. Фото з відкритих джерел

 

Водночас у Києві навесні 1933 року у крамницях з'явився комерційний хліб. За словами Станіслава Цалика, буханець, який був як тирса, можна було купити за підвищеними цінами, без карток. За ним утворювалися черги довжиною кілька кілометрів.

«Біля дверей магазину люди міцно тримали один одного за пояс. Траплялося, 15-20 безпритульних підлітків, що збивалися в банди, налітають, розривають ланцюг і самі стають у чергу. Звідти їх уже не можливо було викинути. Але пустити їх до черги означало залишитися без хліба: вони могли скупити пів магазину. Безпритульні мали гроші, бо займалися шахрайством, грабіжництвом. Вони потім перепродували здобич спекулянтам на базарі», - зазначає Станіслав Цалик.

При цьому міліціонери мали наказ виганяти з черги селян. Однак, деяким таки вдавалося купити комерційну хлібину. Опухлі селяни тут же біля магазину жадібно починали його їсти та помирали від завороту кишок.

 

Жителька Києва Марія Лободенко, якій у 1933 році було 9 років, згадувала:

«По Брест-Литовському шосе (проспект Перемоги) стали відкривати комерційні хлібні кіоски - люди з сіл приїжджали та купували хліб. Селяни були такі голодні та опухлі, що коли накидалися на нього, то прямо на вулиці падали мертві з куском у роті. На шосе було багато трупів, їх підбирали підводи та звозили в братські могили».

«Полиці у „Торгзінах" прогиналися від ковбас, шинки, масла...»

У тому ж 1933 році в Україні колосальними темпами почали з'являтися нові «Торгзіни» (крамниці для торгівлі з іноземцями), які відкрилися рік тому для обслуговування іноземних моряків і транзитних пасажирів. Щоб не вмерти з голоду люди самі несли до цих грабіжницьких контор золоті прикраси, срібний посуд, хрестики, золоті монети царської Росії та інші родові скарби, приховані на «чорний день».

Зінаїда Жовтобрух, який у 1933 році було п'ять років, розповідала, як її матері у Фастові у «Торгзіні» за золоті сережки, обручку та срібні столові прибори (ложки, ножі та виделки) на 12 персон, видали по кілограму муки та цукру, які були з піском, а також маленьку буханку хліба. У Києві такий магазин був на Хрещатику навпроти Бессарабки.

«Полиці аж прогиналися від ковбас, шинки, масла, борошна, цукру, різних круп, - зазначає Станіслав Цалик. - Голодні кияни юрмилися біля входу, розглядаючи омріяне продовольство здалеку крізь вітрини. Їх ганяла міліція. Річ у тім, що у „Торгзіні" не можна було купувати за радянські рублі. Приймали або долари, або коштовності - золото, срібло, діаманти. Приймальники все це купували за безцінь - як брухт».

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, за два роки від голодної смерті загинуло близько чотирьох мільйонїв жителів УРСР. Додатково Україна втратила понад шість мільйонів ненароджених дітей. У другій половині 1933 року тиск на селян значно послабився. Стару систему хлібозаготівель скасували, ще й ухвалили низку постанов, спрямованих на поліпшення умов праці в колгоспах. Тобто сталінський режим продемонстрував здатність контролювати голод.

Після Голодомору в знелюднені села України почали масово переселяти колгоспників із Тамбовської, Тульської, Рязанської, Горьківської, Іванівської та інших центральних областей Росії. Звіти про виконання планів переселення йшли під грифом «Секретно». Вочевидь, щоб світ не дізнався, як зникли з лиця землі мільйони українців...