На уламках Австро-Угорської імперії в ніч на 1 листопада 1918 року Львів було проголошено українським. Тоді ця операція стала взірцем конспірації, зорганізованості та рішучості

"Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!" 

Такі слова пролунали у Львові 31 жовтня 1918 року, а вже о четвертій годині ранку 1 листопада 1918 року українці Львова почали повстання, щоб на руїнах Австрійської імперії збудувати свою державу. 

 

У жовтні 1918 року Перша Світова війна ще формально не закінчилася. Але Австро-Угорська імперія вже розліталася на шмаття: "вірні народи" цісаря один по одному проголошували незалежність. Чехія (разом зі Словаччиною), Угорщина, балканські країни, Польща... Західні українці були одні з небагатьох, які мовчали.

Мовчанка була затишшям перед бурею. На територію Західної України претендували одночасно дві нації - українці та поляки. Поляки бачили її "Малопольщею Всходнєй" (Східною Малопольщею) у складі Польщі, українці планували приєднання до "Великої України", яка на той час набирала політичної оболонки. Тож війна за кордон не забарилася.

Станом на жовтень 1918 року українці перебували в ситуації, суттєво складнішій за польську. Тогочасний Львів справедливо називали "польською краплею в українському морі". Але це море все ще складалося переважно з селян, учителів, священиків, інтелігенції та майже не мало всеохопної політичної структури.

 

Унікальне фото біля Народного дому на розі Вірменська-Театральна у день проголошення ЗУНР, 1918

 

Тільки на виборах 1906 року українці здобули достатньо депутатських місць у сеймі та рейхстагу, щоб у разі спроб провести шкідливі для української спільноти рішення влаштувати обструкцію. Хоча існували політичні партії та традиція й навички політичної боротьби, українці майже не мали держслужбовців вищого рангу та старших офіцерів.

Натомість у польських руках після п'ятдесяти років автономії краю у складі імперії зосереджувалася більшість цивільних та військових посад, усі механізми управління територіями, виробничі потужності, наприклад, великі фабрики та заводи. Навіть на низовому рівні спостерігався очевидний дисбаланс - серед поляків було значно більше представників технічних і робітничих професій, необхідних для повноцінного функціонування в індустріальному суспільстві. Ця обставина зіграла фатальну роль уже під час боїв за Львів у листопаді 1918 року - критично важливою була вчасна доставка резервів залізницею. А машиністами переважно були поляки...

 

Увечері 31 жовтня 1918 року група поляків, відряджена Польською делегаційною комісією для взяття влади у Львові, сідала у потяг, не очікуючи несподіванок.

 

Дмитро Вітовський, автор і командир Листопадового чину. Фото: Історія українського війська

 

Тим часом, сотник Українських січових стрільців Дмитро Вітовський прийшов на засідання Української національної ради, члени якої обговорювали майбутні домовленості з Віднем про передачу влади українцям. Була навіть ідея формування на руїнах "небіжки Австрії" свого роду федерації незалежних держав колишніх народів імперії - свого роду СНД. Ідеологів цього плану не зупинила навіть офіційна відмова намісника графа Гуйна передати владу. Натомість решта народів імперії один за одним проголошували самостійність і зовсім не звертали уваги на вже формальний центральний уряд.

У якийсь момент Вітовський не витримав: "Панове! Якщо сьогодні ми не візьмемо Львів - завтра його візьмуть поляки!".

 

 

І це не було просто красивою фразою. Справа в тому, що офіцери Легіону УСС уже кілька місяців готували "план Б". У вересні 1918 року створено Центральний військовий комітет, який і очолив Дмитро Вітовський. Увесь вересень і жовтень Комітет вів активну організаційну роботу - складав план імовірної атаки і здобуття влади, регіон поділили на округи, у всіх військових частинах, де переважали українці, діяли таємні емісари Комітету. Організували постійний зв'язок - з одного боку, між Львовом та провінційними містечками Галичини, з іншого - між Львовом та Чернівцями, де перебував Легіон.

Львів виглядав найбільшою проблемою - польське цивільне населення складало більшість, адже тут був центр управління краєм, розміщувалися значні військові сили - крім звичайних батальйонів, дислокувалися також австрійський та угорський батальйони прориву. Перекладаючи на сучасну термінологію, це були частини з підвищеною бойовою підготовкою, суттєво краще озброєні й навчені, аби в бою розвивати наступ і проривати ворожі лінії оборони - звідти й назва.

Українці ж не мали навіть простої військової переваги. Всього у Львові нараховувалося 2.400 вояків- українців, з них 800 - так звана "ляндвера", тобто місцева оборона, куди входили резервісти старшого віку, що радше думали про майбутнє повернення додому, ніж про ще одну війну, хай і за державність. Та й стан здоров'я більшості з них не дозволяв сподіватися, що вони витримають повноцінні бойові дії.

Формально все ще центральна влада у Відні розпорядилася передати владу тому, "хто має силу і хто по неї перший зголоситься" - промовився один з офіцерів.

Вітовський не гаяв ні хвилини: в усі кінці краю помчали кур'єри з сигналом початку, кожен командир отримав конкретне завдання. О 4-й годині ранку українці зайшли в урядові будинки та вузли зв'язку, керуючись австрійською схемою дій на випадок масових заворушень.

 

Уранці 1 листопада стрілець Легіону УСС Степан Паньківський підняв над ратушею Львова український прапор: "На подвір'ї Ратуші сотні стали в один ряд і після короткої промови й роздачі жовто-синіх відзнак могутнє "Ще не вмерла Україна" і трикратне "Слава!" відбилося сильним відгомоном об старі мури міської ратуші, а на її вежі радісно повівав наш рідний прапор. Львів наш! Перший раз від часів княжої держави..."

 

Український офіцер під Ратушею, Листопадовий зрив 1918 року.

 

Акція відбулася без жодного пострілу. Це був класичний "чин" - одностайний і рішучий виступ. Він отримав назву листопадового - адже відбувся в листопаді.

 

 

У містечках і селах Західної України того ранку повторювалася одна і та ж сцена - найавторитетніший представник місцевої української громади прибував до Ратуші чи іншого урядового будинку і - за наперед отриманим текстом - оголошував настання юрисдикції Української Держави.

Серед них був і батько майбутнього Головного Командира УПА Романа Шухевича - вранці 1 листопада 1918 року суддя Осип Шухевич проголосив Україну у Кам'янці-Бузькій.

 

Вінценти Вітос, пізніше - прем'єр-міністр Польщі  Фото: Narodowe Archiwum Cyfrowe

 

Листопадовий чин став взірцем конспірації: буквально за дві-три години до початку акції польський політик, майбутній прем'єр Польщі Вінценти Вітос, якого спеціально скерували "в розвідку", повертався до Кракова з інформацією, що у Львові все спокійно. За два місяці підготовки Чину поляки нічого не запідозрили, а один зі свідків, офіцер-австрієць, дивувався: "Був тут у цім будинку вчора ввечері і не зауважив найменших ознак якогось надзвичайного руху".

Акція 1 листопада 1918-го року поставила політичну ситуацію з ніг на голову, переплутавши карти гравцям регіону. Незалежно від ступеня заангажованості і зацікавленості у долі Західної України, усім - полякам, австрійцям, німцям - стало зрозуміло: українці можуть бути і є політичним суб'єктом.

Листопадовий чин став не просто красивим епізодом філігранної військової майстерності, а й продемонстрував, яким чином здобуте волею до боротьби можна конвертувати у політичну реальність. 11 листопада було офіційно проголошено Західно-Українську Народну Республіку. У січні 1919 року ЗУНР стала частиною єдиної Української Народної Республіки, котру визнали європейські держави і яка воювала за свою незалежність ще два роки.

 

Вояки УГА під час боїв за Львів. Початок 1919 р. На кашкетах - характерні для того часу білі пов'язки (щоб відрізнятися від одягнутих в аналогічну австрійську форму поляків)

 

Це був урок не тільки для українців: полякам довелося пережити гірке розчарування - виявилося, що нічого не гарантовано і владу можуть перехопити з-під носа. Завдяки організованості та вмінню своєчасно злагоджено виступити.

Щоправда, цей політичний успіх так і не вдалося остаточно закріпити. Уже в перші дні після взяття влади українцями у Львові розпочалися бої між українськими військами та польськими загонами, які виявилися початком польсько-української війни. Фактично ЗУНР припинила своє існування у липні 1919 року, після переходу Українською Галицькою армією ріки Збруч, що означало повне захоплення території Польщею. Хоча формально існувала до 1923 року - доки Ліга Націй не ухвалила офіційно перехід території ЗУНР під юрисдикцію Польщі.

 

Так виглядали ті, хто у листопаді 1918 року здобув Львів. Фото: Military Ukraine

 

Листопадовий чин заклав фундамент на майбутнє. Створивши, а потім втративши власну державність, все більше українців усвідомлювали роль поляків на своїх землях. Польсько-український конфлікт неминуче поглиблювався, адже питання приналежності територій так і не було розв'язане ще кілька десятиліть.

Якоюсь мірою Листопадовий чин можна вважати першою операцією того, що потім назвуть Українська військова організація - оскільки до його організації доклалося чимало кого з тих, хто пізніше, у 1921 році, створять УВО - попередницю ОУН.

 

І не тільки тому - суддя Осип Шухевич після проголошення українського суверенітету в Кам'янці-Бузькій повернувся додому, де його чекав син Роман. А десь повертався додому після вислухання прокламації працівник залізниці Степан Кук, якого вдома чекав син Василь. А десь - отець Андрій Бандера до сина Степана... І багато інших батьків до дітей, які виростатимуть з гострим болем, висловленим поетом: "О Боже! В нас була Держава! Невже ми втратили її?..". І підуть відвойовувати цю державу вже як підпільники ОУН і вояки УПА...


 

 

Ісаюк Олеся

науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

 

 

Джерело: nv.ua