У багатьох культурах потискання рук, обійми та поцілунки є проявом ввічливості та прихильності. Проте пандемія коронавірусу може змінити ці традиції назавжди.

Важко порахувати, скільки разів за тиждень ми торкалися одне одного до пандемії Covid-19. Карантин став для багатьох людей найдовшим періодом у житті, під час якого вони не мали жодного фізичного контакту з іншою людиною.

 

Соціальна дистанція, якої ми все ще повинні дотримуватися, здається заходом надзвичайним, але тимчасовим.

Однак, після повернення до звичного життя, наше спілкування, схоже, вже ніколи не буде таким, як це було раніше.

Соціальне дистанціювання змусило нас відмовитися від засвоєних з дитинства норм, які демонструють ввічливість та прихильність.

Обійми, поцілунки в щоку, потискання рук, плескання по плечу і тримання за лікоть можуть стати неприйнятними, а все, що ми знаємо про світ, повний фізичних контактів, може назавжди змінитися.

 

З цим складно погодитися, вважає Робін Данбар, почесний професор еволюційної психології з Оксфордського університету.

"За допомогою фізичного контакту ми встановлюємо наші дружні та сімейні відносини", - пояснює він.

Ці звички походять від наших далеких предків приматів. Погладжуючи одне одному волохаті спини, вони відчували тепло і спокій, оскільки приємний фізичний дотик запускає в мозку ендорфіни.

Адаптуючись до "нової нормальності" ми, вочевидь, відчуватимемо розгубленість і занепокоєння.

"Дотики та шепіт на вухо, напевно, зникнуть на довгий час", - вважає Кері Купер, професор психології та здоров'я з Манчестерської школи бізнесу.

"Спілкування стане дещо складнішим, тому що людям буде важче розрізняти нюанси емоцій".

Утім, ми вже бачимо, як виглядатиме наш новий соціально дистанційований світ. Телевізійні передачі, в яких ведучі та учасники сидять далеко одне від одного, зміцнюють у нашій свідомості важливість і прийнятність відстані між людьми.

І навпаки, коли ми дивимось програми чи фільми, створені до пандемії, сцени натовпу у барах, нічних клубах або торгових центрах змушують нас почуватися некомфортно. І це знак, що наш мозок вже налаштований на більш віддалені соціальні практики.

Це також пояснює, чому більшість людей з великим занепокоєнням зустріли новину про повернення до соціальних контактів.

Згідно з дослідженнями Ipsos-Mori, 70% британців категорично проти повернення до нормального життя, поки вірус не приборкано повністю.

 

Італія пандемія

 

Схожі настрої й в інших місцях планети: 60% австралійців та американців, 70% канадців, половина французів і бразильців та 40% китайців не хочуть виходити з карантину, поки ризик захворіти все ще зберігається.

"Пандемія змінила все, до чого ми звикли", - зазначає клінічний психолог Бхавна Яні-Неганді.

 

Не дивно, що багато змін у нашому житті називають "безпрецедентними".

Наприклад, у березні міністр охорони здоров'я Франції порадив громадянам припинити цілуватися через Covid-19.

Утім, насправді, схожі речі вже були в нашій історії. Намагаючись стримати поширення чуми в Англії XV століття, король Генріх VI також забороняв своїм підданим цілуватися.

 

Відраза до близького контакту з інфікованою людиною має й темну сторону.

Наприклад, величезна стигма і досі оточує людей з ВІЛ-позитивним статусом. Багато хто боїться потиснути руку людині з ВІЛ, попри давно відомий факт, що інфекція таким шляхом не передається.

Саме тому у 1987 році принцеса Діана потиснула руку пацієнту, який лікувався від ВІЛ у лондонській лікарні Міддлсекс.

Схожим чином у всьому світі зазнають упереджень і хворі на туберкульоз, так само існує довга історія страху перед прокаженими.

 

 

Але чи зміниться наше ставлення до фізичних контактів, якщо та коли з'явиться довгоочікувана вакцина проти коронавірусу?

"Впевнений, що згодом страх і відраза зникнуть, - каже професор Данбар.

Схоже, ЗМІ передчасно прощаються з рукостисканням. "Ця звичка так глибоко вкорінена в нас, що людям буде дуже важко не простягнути руку", - додає фахівець з еволюційної психології.

З цим погоджується Кері Купер. "Заміни рукостисканню немає", - зазначає він.

Всі ці спроби торкатися ступнями або ліктями такі незграбні, що вони навряд приживуться.

Неможливість обняти друга створює відчуття, ніби ми щось втратили, вважає Еріка Г'юз із Портсмутського університету.

Втім, перш ніж оплакувати те, що ми втратили, варто замислитися і над тим, що ми здобули.

Можливо, поцілунок, обійми, рука підтримки на плечі, напевно, набудуть більшого значення, оскільки тепер ми маємо двічі подумати, перш ніж зробити це.

Г'юз припускає, що наші соціальні групи поділяться на внутрішнє коло тих, кого ми зможемо і захочемо торкатися, і зовнішнє коло тих, з ким ми уникатимемо фізичних контактів.

"Цінність дотику від цього, без сумніву, зросте", - вважає Г'юз.

 

Футбол

 

Це не означає, однак, що перехід буде легким. "У багатьох культурах є дуже красиві способи вітатися, не торкаючись одне одного", - каже Г'юз.

"Проте, щоб замінити такі знакові речі, як обійми або поцілунок у щоку, доведеться створити нове".

Для тих, кому здається, що відсутність фізичного контакту позбавляє нас чогось дуже людського, у професора Данбара є кілька обнадійливих слів.

"Дотик - це не єдиний спосіб встановити близький зв'язок", - каже він.

Еволюція дала нам й інші можливості відчути близькість, які також спричинюють викид ендорфінів у мозку.

"Це - сміх, спів, танці, розповідь, релігійні ритуали, - каже знавець еволюційної психології. - Усе це ми використовуємо у повсякденній соціальній взаємодії".

Отже, якщо деякий час нам і доведеться тримати дистанцію, фізична відстань зовсім не заважає нам відчувати близькість.