За останні два тисячоліття людство пережило не одну пандемію. Такі пандемії, як "Чорна смерть" (чума) у XIV сторіччі, холера у XIX сторіччі та "іспанка" у 1918-1920 роках призводили до великих демографічних втрат і трагедій. Кожна з них поставала викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.

Довідаємось, як вони змінили хід історії, вплинули на економіку і який відбиток залишили у світовій літературі та кінематографі.

 

У XIX сторіччі все ще траплялися епідемії чуми, але на перше місце вийшов новий ворог - холера.

Збудником цієї хвороби є холерний вібріон. Холера призводить до ураження кишківника, діареї, нудоти та зневоднення організму.

Причиною поширення холери була відсутність очищення води та каналізації у великих містах та рівень гігієни того часу. Холера, яка є ендемічною для забрудненої долини Гангу в Індії, з 1817 року почала інтенсивно поширювати поза Азією.

За сторіччя відбулося п'ять холерних пандемій, чотири з яких завдали удару Європі, зокрема, й призвели до тисяч смертей в Україні.

 

Гарібальді

Джузеппе Гарібальді, майбутній герой боротьби за об'єднання Італії, піклується про хворих на холеру у шпиталі в Марселі, 1836 рік. Поштова листівка


Під час першої пандемії хвороба поширювалися в Індії та на Близькому сході через індуїстських та мусульманських паломників.

Незабаром вона дісталася до південних регіонів Російської імперії. Під час другої холерної пандемії (1826-1837) через переміщення британських колоніальних військ торговими шляхами хвороба поширилася на Європу, Східну Азію та Африку, емігранти з Ірландії занесли іі до США, з Британії - до Австралії.

У Російській імперії пандемія викликала так звані холерні бунти, під час яких незадоволені карантином повсталі мешканці та військові громили лікарні та аптеки, вбивали офіцерів, чиновників та лікарів, підозрюючи, що ті їх труять.

 

Мадрид

Мадрид, 1890 рік. Тимчасовий шпиталь для хворих на холеру облаштовують у Палаці мистецтв

 

Третя холерна пандемія, яка тривала з 1846 по 1860 роки, вважається найбільш смертельною.

Йдеться про мільйони жертв. Водночас саме цей період став "моментом істини" для боротьби з нею, і тут прикладом стала Британія. Тоді газета The Times назвала холеру "найкращим санітарним реформатором". І мала рацію.

 

холера

Умови життя в лондонських нетрях сприяли поширенню холери, туберкульозу та інших хвороб. "Двір для короля-холери", карикатура Punch, 25 вересня 1852 року

 

Британський економіст Едвін Чедвік, який з 1833 року був головним комісаром Королівської комісії у справах бідних, після першої епідемії холери у Британії 1831-1832 років почав боротися за покращення санітарних умов у місті.

У 1842 році він представив у парламенті доповідь "Санітарні стандарти робочого населення", в якій пов'язав поширення хвороб з умовами життя малозабезпеченого населення, пізніше домігся ухвалення закону, який забезпечував постійне водопостачання в будинки та створення каналізаційних колекторів.

В 1848 році він домігся ухвалення закону про охорону суспільного здоров'я - першого британського закону, в якому держава брала на себе обов'язок піклуватися про охорону здоров'я. У країні створили управління охорони здоров'я.

 

Чедвік

Своєю бурхливою діяльністю сер Едвін Чедвік домігся формування в Британії першої системи медичної допомоги населенню

 

Чедвік багато зробив для забезпечення санітарних норм в Британії. На жаль, він був прихильником стародавньої теорії поширення хвороби через міазми (уявлення про поширення через зараження повітря наявними нечистотами, трупами, продуктами гниття) і домігся очищення старих вигрібних ям, наслідком чого стало збільшення забруднення Темзи нечистотами.

Так чиновник ненавмисно нашкодив справі, за яку боровся, і результат не забарився.

Насправді не було нічого дивного, що спалахи холери викликали велику смертність у такому перенаселеному місті як Лондон.

Тоді це було найбільше місто на планеті з 2,5 млн мешканців. Річка Темза постійно забруднювалася нечистотами, недоїдками, промисловими відходами, в ній плавали залишки свинячих та коров'ячих туш, трупи тварин, щурів, а іноді й утоплеників чи трупів вбитих людей.

"Через все місто, замість чудової та прохолодної річки, несла свої каламутні води канава з нечистотами", - описував ситуацію Чарльз Дікенс у романі "Крихітка Дорріт".

 

Темза

 

Батько Темза (так, Темзу зображували саме як брудного бородатого чоловіка) представляє Лондону (молодій леді) своїх діток - туберкульоз, золотуху та холеру. Карикатура Punch, 3 липня 1858 року

 

Проблема була у тому, що воду Темзи мешканці міста використовували для пиття.

1854 року, коли спалах холери стався в лондонському районі Сохо, лікар Джон Сноу вирішив, що настав час довести його теорію про поширення холери через забруднену воду.

Він висунув її ще 1849 року у книзі "Про способи поширення холери", в якій також стверджував про передачу хвороби через брудні руки та виділення хворих.

"Ніщо так не сприяє поширенню холери, як нестача особистої охайності. Постільна білизна майже завжди забруднюється холерними виділеннями, позбавленими кольору та запаху, а руки людей, які доглядать за пацієнтом, забруднюються так, що вони цього не помічають. Якщо вони не будуть постійно охайними, не митимуть руки перед споживанням їжі, то обов'язково проковтнуть частину виділень, а частину їх залишать на їжі, яку їстимуть інші члени родини", - писав Сноу.

 

Сноу

Джон Сноу провів справжнє детективне розслідування, аби довести сучасникам, що холера передається через забруднену воду


Під час спалаху холери в Сохо, який забрав сотні життів, Сноу провів справжнє розслідування, аби виявити джерело зараження холерою.

Лікар склав мапу району, позначив на ній водозабірні колонки та будинки з померлими від хвороби і виявив, що більшість жертв епідемії жили поряд з однією колонкою на Брод-стріт (нині Бродвік-стріт).

Джон Сноу переконав місцеву владу закрити колонку, і епідемія згасла за три дні. Хоча сам лікар вважав, що епідемія могла піти на спад через втечу населення з району і писав про неможливість "встановити, чи було джерело води заражене холерою", цей випадок збільшив кількість прихильників його ідей про поширення хвороби через воду.

Проте вирішальну роль у створенні каналізаційної системи і перемозі над холерою зіграло спекотне літо 1858 року, яке увійшло в історію як "Великий сморід". Температура сягала 30 градусів, Темза зацвіла, і все, що плавало та смерділо у річці, оповило місто нестерпним смородом.

 

смерть

Смерть на водах Темзи під час "Великого Смороду". Punch, 10 липня 1858 року

 

Багаті мешканці залишали місто, але парламент і уряд працювали. Після кількох тижнів "Великого смороду" канцлер скарбниці Бенджамін Дізраелі запропонував Палаті громад вирішити проблему, виділивши гроші на будівництво централізованої каналізації.

"Ця річка, яка так довго приносила радість англійцям, яка досі асоціювалася з великими досягненнями наших торговців і чудовими рядками наших поетів, перетворилася в Стігійське болото (згадка про твір Данте Аліг'єрі "Божественна комедія"), з якого нестерпно, жахливо тхне... Це велике місто поглинув страх перед епідеміями", - заявив він.

Парламент ухвалив закон про фінансування будівництва каналізації та очищення Темзи.

 

Джозеф Базалджет

Для британської столиці будівництво каналізаційної системи стало проєктом сторіччя і вирішальним у боротьбі з холерою та низкою інших хвороб. Будівництво північної частини каналізації Лондона, 1862 рік. Чоловік вгорі праворуч - Джозеф Базелджет, інженер, який керував спорудженням


З 1859 року під керівництвом Джозефа Базелджета почалося спорудження лондонської каналізації, незабаром нечистоти зникли з центрального Лондона.

Холера повернулася ще раз 1866 року у бідні східні райони міста. Спеціальна комісія з'ясувала, що саме цей район не був під'єднаний до нової каналізації, мешканці споживали забруднену фекаліями воду. Після цього вже навіть скептики повірили у теорію Джона Сноу про передачу холери через забруднену воду. На жаль, він не дожив до того часу.

 

Кох

Доктор Роберт Кох 1883 року підтвердив ідеї Джона Сноу, відкривши холерний вібріон

 

А 1883 року німецький вчений Роберт Кох під час експедиції в Індію відкрив холерний вібріон і повністю підтвердив ідеї Сноу про передачу його через воду та їжу.

Пандемії холери протягом XIX сторіччя часто призводили до повстань, місяцями могли паралізувати життя окремих європейських міст.

Проте економічну шкоду від них підрахувати важко, бо вони зазвичай охоплювали різні країни на невеликий проміжок часу, а також через брак надійної статистики.

Втім, існує приклад Гамбурга, який тяжко постраждав через дії міської влади наприкінці ХІХ сторіччя, адже запровадження систем водопостачання та каналізації відбувалося лише після протистояння.

 

Гамбург

За наполяганням Роберта Коха, в Гамбурзі почали роздавати свіжу очищену воду бідним. Це врятувало тисячі життів. Ілюстрація London News, №2786, 10 вересня 1892 року

 

Спекотного літа 1892 року під час пандемії холери у Гамбурзі померли понад 8000 людей. Причиною було те, що міська влада досі вірила в міазми, не бажала роками споруджувати нову систему водопостачання з технологіями фільтрації води, а коли почалася біда - не бажала запроваджувати карантин і приховувала інформацію про смертність, аби не нашкодити економіці.

Незабаром лікарні були переповнені хворими, вже за перший тиждень спалаху сотні людей померли.

Німецький уряд ізолював Гамбург і від всієї Німеччини, і від всього світу, що завдало удару по економіці міста, яке залежало від роботи порту. Канцлер надіслав команду лікарів на чолі з Робертом Кохом, на той час директором інституту інфекційних хвороб.

Вчений змусив міську владу запровадити карантин, припинити торгівлю і роботу підприємств, проводити дезінфекцію, ізолювати хворих, роздавати свіжу очищену воду мешканцям і вчити їх мити руки після туалету.

Чиновники, які вірили в міазми, мусили піти з посад. Ударними темпами в Гамбурзі побудували фільтрувальну станцію, створили міський інститут гігієни, почалася реконструкція нетрів.

 

Доктори

Німецькі та іноземні лікарі вітають доктора Роберта Коха у Берліні


Роберт Кох переміг - це був останній великий спалах холери в Німеччині. Після невеликих економічних труднощів, 1894 року Гамбург повернувся до бурхливих темпів зростання, які тривали до початку Першої світової війни.

П'ята холерна пандемія (1881-1896) була останньою, яка серйозно зачепила Західну Європу. Міста вдосконалювали каналізацію та водопостачання.

А от мешканцям Російської імперії так не пощастило - там від холери помирали ще довго.

 

Холера

З холерою в Росії покінчили вже за радянських часів. Картина російського художника Івана Владімірова "Випадок біля холерного барака"