Про те, що українці живуть в постгеноцидному суспільстві, говорив іще дослідник Голодомору Джеймс Мейс, відзначаючи як наслідок незрілість еліт та недостатній розвиток громадянського суспільства.

 

Соціолог, доктор філософських наук Євген Головаха в інтерв'ю в 2011 році заявляв, що навіть у 1990-х роках 70% українців боялися голоду, а більше третини бояться й досі (на момент інтерв'ю - Ред.), розповідає ВВС.

Психотерапевти, доктори психологічних наук Віталій Климчук та Вікторія Горбунова, обстеживши тисячу анкет нащадків постраждалих від голоду, виявили в них такі посттравматичні налаштування: "Звідси треба тікати, бо нічого доброго тут не буде", "Нікому не можна довіряти, особливо владі", "Краще не втручатися у справи, які тебе особисто не стосуються".

--


Навчена безпорадність

Якщо ви заглибитесь у вивчення літератури, присвяченої психології жертви та особистісним якостям людини, схильної до різних видів залежності (алкогольної, наркотичної, комп'ютерної тощо), то побачите характеристики, на які звертають увагу й згадані вище дослідники.

Це - відсутність чіткої структури особистості, несформованість власної ієрархії цінностей, слабка розвиненість волі, знижена віра в ефективність своїх дій, часто нездатність провести межу між тим, чого хочеться самому, й тим "хочеться", що нав'язано ззовні (пропагандою, авторитетними людьми, рекламою).

Відсутність духовної структури, яка природним чином складалася протягом віків, закарбовувалась у суспільних нормах, неписаних законах, традиціях, і яка була зламана в 1930-х, коли інтереси особистості штучно були зведені до інстинктів виживання.

Коли спроби селян відстояти свою правду придушувались із використанням усієї потужності державної репресивної машини. Коли сам факт злочину комуністичної системи заперечувався більше ніж пів століття. А його виконавці були увічнені в пам'ятниках, назвах вулиць і міст.

Немає нічого дивного в тому, що звичний, справедливо й упорядковано збудований Господом світ селянина перевернувся догори дригом.

Людина через руйнівний для дорослої особистості досвід безпорадності втратила здатність відчувати себе суб'єктом, автором своєї долі.

А якщо роздратування й агресія конформної особистості не знаходять виходу в дії, вони повертаються проти неї самої.

--


Зниження життєздатності

На роздуми наводять статистичні дані, про які ми не маємо доказів, що це є прямі наслідки Голодомору, але не можемо зовсім обійти увагою - відмінність у самодеструктивних тенденціях на територіях, де був штучний голод і де його не було.

Погляньмо на статистику суїцидів в Україні з розподілом по регіонах (дані за 1981-2010 роки). У західних областях самогубств у 1,6 разів менше, ніж в середньому по Україні, а найгірша ситуація - ми взяли показники до 2014 року - в східних та південних регіонах.

Аналогічним чином виглядав географічний розподіл смертності від суїцидів і до проголошення незалежності України - у 1980-х.

У більш ранній період в СРСР статистика самогубств була закритою - вважалося, що радянська людина не має підстав зводити рахунки з життям. Такі випадки розглядалися як прояви психічної хвороби.

Регіональний розподіл найбільшої смертності від суїцидів корелює з географічним розселенням виборців з прагненням до "сильної руки". Що, ймовірно, пояснюється, як висловився Євген Головаха, тим, що в східних та південних областях України експеримент із "виведення радянської людини просунувся далі, ніж у західних".

Отже, ймовірно, причинами такого стану речей був не лише Голодомор 1932-1933 років, а весь комплекс геноцидних чинників - знищення еліти, не лише інтелектуальної, але й заможного селянства, церкви, виселення українців за межі етнічних територій.

Логічним є зауваження, що на Західній Україні також вистачає своїх травм: боротьба ОУН та УПА, розстріли та депортації її учасників.

Але ці травми, об'єктом яких були у першу чергу активні особистості та члени їхніх родин, відрізняються за впливом на психіку від повільного катування голодом всієї маси українського підрадянського селянства в 1930-х роках.

І все це - з одночасною ідеологічною обробкою через радіо, газети, колгоспні збори, під час яких наголошувалося на шкідницькій діяльності "націоналістів", "куркулів" як винуватців голоду.

--


Ідентифікація з агресором

У 2000-х науковці Центру українознавства КНУ ім.Т.Шевченка, досліджуючи цю тему, також зафіксували явище, яке можна назвати ідентифікацією з агресором ("стокгольмський синдром").

Феномен полягав у наступному: 63% опитаних респондентів, які пережили Голодомор 1932-1933 років, демонстрували відчуження від України та її національних інтересів, а також схильність до українофобії. У той час як у групі контролю ці показники коливалися в межах 3-7%.

Безумовно, важливим чинником було те, що близько 60% респондентів даного дослідження, які пережили штучний голод, втратили в той час рідних та виховувались у дитячих будинках в дусі комунізму та "інтернаціоналізму", який по суті був втіленням російської імперської ідентичності, що зараз набуває нової реалізації через ідею "русского мира".

У цьому контексті примушують замислитись (хоч ми й не стверджуємо, що це є прямі наслідки штучного голоду 1932-1933 рр.) результати соціологічного опитування, проведеного КМІС навесні 2014 року, коли розпочався конфлікт на Донбасі.

Ті етнічні українці, які одночасно вважають себе також і росіянами (змінена або подвійна ідентичність), більше хотіли виокремлення свого регіону та приєднання його до іншої держави (наприклад, до Росії), ніж справжні етнічні росіяни, які живуть в Україні.

Чи не є це також наслідком ідентифікації з агресором у світосприйнятті?

--


"Успіх" у посттоталітарному суспільстві

У практиці радянської доби "стокгольмський синдром" можна фіксувати у ставленні людей до Сталіна. Спогадів про "плач за вождем" збереглося багато.

Авторці цих рядків не раз доводилося чути від людей, які народилися у 1920-х роках і пам'ятають жахи Голодомору, парадоксальні судження, що Сталін "вивів країну з хаосу", що "при Сталіні був порядок".

Сучасне ставлення українців до Сталіна також потребує осмислення: у 2002 році 39% населення вважало, що Сталін був великим вождем. У 2019-му позитивно до його постаті ставилися 16%.

Цікаво, що дуже позитивно сприймають диктатора представники найбідніших (зрозуміло - "пролетарі" теоретично визначалися панівним класом у комуністичній державі) та найбагатших верств населення.

Щодо багатих - то їхня симпатія до диктатора є типовою для посттоталітарних суспільств, як наслідок пережитого насильства та викривленого уявлення про успіх.

Розуміння успіху як влади над іншими ("неповносправними") є частиною ціннісної парадигми агресора.

--


Втрачена концепція успіху

А проте для українців більш природними, зазначають дослідники, є неієрархічні зв'язки добровільної взаємодії, самоорганізації (а не жорстка "вертикаль" - як було в СРСР).

Бути успішним означало знайти своє місце в світі, свою "сродну працю" (згадаймо Сковороду) та реалізуватись у ній.

Успіх для традиційного (тобто періоду до окупації України більшовиками) українського селянина означав уміння розбудувати своє господарство так, щоби забезпечувати родину, мати надлишок продукції на продаж або для обміну на інші товари. Саме господарська вправність забезпечувала селянину пошану та визнання спільноти.

Саме таких господарів обирали головами "громад" - українських органів самоуправління в сільській місцевості.

Успіх кожного члена посилював спільноту загалом. І втрата цієї солідарності господарів, яка була в традиційному українському суспільстві - під час Голодомору кожен виживав як міг, іноді й за рахунок інших - вважається одним із найтяжчих наслідків.

Що ж спостерігаємо нині? Коли людина представляється як підприємець, вона відчуває потребу уточнити: "чесний підприємець".

Зусиллями радянської пропаганди 1920-1930-х у суспільну свідомість інтегрували смислову зв'язку "заможний = награбував", хоча саме приватний бізнес сплачує левову частку податків, наповнюючи державний бюджет.

Українські фермери ображаються, що односельці досі дражнять їх "куркулями" - словом, яке набуло негативного забарвлення "жадібний та багатий" саме напередодні Голодомору.

--


Страх бути господарем

Політика розкуркулення, яка є невід'ємною частиною геноцидних дій з боку радянської влади, спричиняла, на думку психологів, травму, співставну з душевним потрясінням, що переживає людина під час пограбування.

Особливої руйнівної сили злочину надавав той факт, що часто виконавцями були "активісти-односельці", які мали репутацію ледарів та бандитів. Господарство, яке віками було запорукою добробуту родини, раптом ставало джерелом страждань та страху.

І, звичайно, найочевидніший наслідок Голодомору - розлади харчування, втрата традицій національної кухні, закарбований на підсвідомості страх голоду.

"У мене, знаєте, якесь таке накопичення нездорове. У мене, коли я заходжу в супермаркет, навіть не голодний, я завжди купую більше їжі, ніж потрібно. І у мене вдома там склади: цукру, круп, такого, що не псується. Для мене дуже важко - це викидати їжу. Я краще її з'їм. Навіть коли їжа пропала", - скаржився 34-річний уродженець села Гречані Поди на Дніпропетровщині, предки якого в ХХ столітті зазнали чималих випробувань, зокрема, голодом.

Що тепер українцям із цим робити?

Часом можна почути навіть звинувачення: "нам розповідають про наслідки Голодомору, щоби прищепити психологію жертви".

Насправді усвідомлення негативних впливів історичної травми потрібно для відновлення втраченої картини світу.

Звичка до переїдання, пролетарська свідомість, вивчена безпорадність та патерналізм, страх бути підприємцем та господарем своєї долі - це все чуже, воно штучно увірвалося в нашу культуру.

І ми в змозі провести внутрішнє розмежування та поступово зупинити запуск алгоритмів жертви, наприклад, коли здається, що "треба" доїсти те, що вже не лізе.